A+ A A-

Подорож Одещиною. Вилкове. День перший

Тим, хто хоче побачити в українській Венеції кам’яні канали між ошатними будівлями і гондольєрів у бархатних камзолах, туди краще не їхати, бо Вилкове є Венецією по суті, а не за формою. Старе місто зведено на маленьких острівцях, які вздовж і впоперек пронизані вузенькими каналами – єриками. Тож замість проїжджої частини тут вода, а замість тротуарів – дерев’яні дошки.

Те, що наближаємося до Одеси, стало зрозуміло вже у вагоні потяга, коли провідник сказав заплатити за два чаї 7 гривень, узяв 10 і здачі не повернув. Далі подивувала касирка на автовокзалі «Привоз», яка відразу ж округлила вартість квитків до гривні, не рахуючи копійок. І ще один колоритний одесит – під метр 90 зростом із шкіряною сумкою на плечі і картатою сумкою в руках, напевно, косячи під від’їжджаючого, - на тротуарі неподалік ринку «Привоз» влаштував невеличку товкучку,

хоча довкола було достатньо місця, щоб розминутися, і зі словами: «Извините!», вдарив мого супутника по задній кишені шортів. За задумом карманника, купюри, що там лежали, мали від поштовху вискочити з кишені і перекочувати в його бездонну сумку. Та, на щастя, в кишені була потаємна липучка, і велетню-одеситу нічого не перепало. Згодом ми бачили його ще й на вокзалі, де він, напевно, підшукував собі чергову жертву. Та оскільки пограбування не відбулося – пред’явити молодику не було чого.

На автобус до Вилкова, який відходить об 11:15 нам квитків не вистачило, довелося брати на 11:50 на автобус «Херсон-Вилкове». Місцеві мешканці запевнили, що цей автобус набагато комфортніший за попередній, але й їде він чомусь на годину довше, ніж мікроавтобус.

Не можна сказати, що траса видалася дуже хорошою, але після Татарбунар ми усвідомили, що вона була просто супер. Дорогою ми зупинилися тільки двічі на молдовсько-українському кордоні. Паспорти не перевіряли, прикордонник зазирнув у салон, певно, порахувавши кількість людей, потім кілька кілометрів Молдовою, і знову митниця. Нас перерахували, переконалися, що ніхто не втік у сусідню країну, і ми поїхали далі.

Зупинилися тільки в Татарбунарах, де, як нам здалося, наш водій випив… пиво з пластикової півлітрової скляночки. Можливо, то була газована вода чи квас, не знаю. Але потім він так почав петляти дорогою, що ми ледь втримувалися у своїх кріслах. Та і було від чого петляти – останні 50 кілометрів шляху дороги швидше не було, аніж була. Вилковчани хвалилися, що після візиту губернатора Одещини до їхнього міста, Саакашвілі пообіцяв зробити дорогу і вирішити питання з водогоном, а то в людей, які мешкають в оточенні води, як це завше буває, великі проблеми з питною водою – її дають по годинах.

Трішки переживали, що приїдемо на місце близько 17 години і буде проблематично знайти собі ночівлю, та марно. Просто на вокзалі ми побачили жіночку з велосипедом і табличкою: «Житло, екскурсії, подорожі». За відсутності альтернативи довелося йти разом із нею. Біля неї вже крутилася парочка туристів, яка, напевно, приїхала мікроавтобусом, тож усім гуртом рушили дивитися житло.

Дорогою поцікавилися, як звати жінку. Вона сказала, що Ларисою. Так це саме про неї ми читали відгуки в Інтернеті! Думали, що якщо не сподобається, залишимося на одну ніч, а вранці підберемо собі щось інше, та оскільки наш будиночок розташовувався біля самого єрика і дістатися на нього з «великої землі» можна було тільки виключно через кладку (саме те, що ми так воліли побачити), то залишилися там аж на чотири ночі.

Щоб потрапити до Лариси, слід пройти центральною вулицею Леніна (її поки що не перейменували, а от пам’ятник вождю вже знесли) до церкви старовірів, потім дістатися поліклініки, завернути в провулок, дійти до кладки і вуаля – наше теперішнє помешкання. Сама Лариса мешкає у будинку поруч, а це обійстя здає туристам. У будинку три кімнати, за які поживальці платять по 100 гривень з чоловіка, але користуються туалетом у літнім душем на вулиці.

Ми ж зняли собі флігельок за 150 гривень з людини, де були дві кімнатки, веранда і всі зручності – душ, туалет й гаряча вода, що грілася бойлером. У дворі є ще кухонька з холодильником, електрочайником і електроплиткою, за користування якою господиня бере окремо 20 гривень.

Вразила бесідка, що зведена на дощаному помості, яка стоїть прямо на єрику. Дах покритий очеретом, якого тут зростає дуже багато, його навіть експортують в країни Західної Європи. Сидиш собі, п’єш каву, а мимо пропливає «гондольєр». Звісно, це звичайний вилківчанин в шортах і майці і човен у нього простий дерев’яний, але він так само відштовхується палицею, бо єрики дуже вузькі й мілкі, то на веслах чи на моторі просто не пропливеш. Тут відразу ж пригадується Венеція.

Поселилися, зайшли у двір до Лариси, яка запросила нас у підвальчик і влаштувала дегустацію вина. Взагалі-то його було два сорти – червоне і біле. Виробляють його з винограду сорту Новак (наголос на останньому складі), який росте виключно тут, на дунайському мулі. Його тут, здається, п’ють замість води і зберігають у величезних бочках. Червоне видалося смачнішим, то купили 2-літрову пляшку за 60 гривень.

Час було щось попоїсти, то пішли шукати заклад, щоб повечеряти. Повернулися вулицею Леніна до вокзалу (тут є ще одна церква, яку місцеві називають українською), поцікавилися, де можна перекусити. Нам порадили піти до Дунаю в морпорт. Так ми вийшли на вулицю Придунайську, де будинки розташовані в один ряд, потім дорога і вихід до річки. Біля кожного будинку є мостки, якими можна пройти кілька метрів над водою до глибини.

Звісно, ніякі кораблі сюди нині не заходять. Стоїть на причалі один теплохід і човни, в які запрошують покататися туристів за 300 гривень на годину.

У морпорту є площа, де стоять два пам’ятники – Святому Миколаю і липовянину – першому мешканцю міста. Хлопчаки лізуть у брудну воду Дунаю купатися, але таких сміливців небагато. Насправді вода не брудна, в ній просто багато мулу – корисної речовини, за рахунок яких вилковчани і вирощують дуже смачну городину.

Тут ми знайшли і кафе. Жвава дівчина оголосила нам меню. Ми вибрали смаженого судака і картоплю-фрі. Десь хвилин з 10 чекали на напої, ще 20 – на салат. Ну, а про рибу вже годі було й мріяти. Десь хвилин через сорок поцікавилися, коли буде готове наше замовлення. Офіціантка сказала, що не хоче нас частувати сирою рибою і слід ще трішки зачекати. Врешті принесла! Картопля від такого довгого очікування вже майже охолола, а риба, явно морожена, все одно була рожевою, а значить, сирою біля кісточки. За подібні несмачності ми заплатили аж 400 гривень, тож вирішили сюди більше не показуватися.

Додому поверталися Дунаєм. Поцікавилися у рибалки, що сидів на одному з мостків, чи можна тут рибалити. Він сказав, що ніхто не забороняє. Запитав, звідки ми. Відказали, що з Кіровограда. Виявилося, що місцевий – наш земляк з Петрівського району. Щоправда, вже зо чотири десятиліття мешкає у цій місцині.

Дійшли до морської митниці, звернули наліво, потім направо і раптово вийшли на поліклініку – наш орієнтир до житла, бо ми навіть вулиці не знали, де поселилися. Та вирішили додому поки що не повертатися і пройшли трішки вперед, потім направо і вийшли на Білгородський канал. Узагалі Вилкове отримало таку назву через те, що розташоване на трьох каналах, які розрізають землю неначе виделкою. Усі вони названі за напрямками, куди вказують – Білгородський – на Білгород, Очаківський – на Очаків, Старостамбульський – на Стамбул.

На тій стороні Білгородського каналу, куди можна дістатися містком, розпочинається острів Кілімбейка. Колись давно він належав румунам, а ще раніше у цих місцях панували турки. Величезний біл-борд закликав відвідати турбазу «Пелікан», до якої, якщо вірити дороговказу було всього лише 1,1 кілометр. Ми вирішили пройтися і подивитися, що то за база і, можливо, наступного дня переселитися туди. Дорогою нам трапилася ще одна церква, теж старовірська. На таке невеличке містечко (раніше тут мешкало до 14 тисяч людей, зараз десь 4-6 тисяч) три величезні церковні споруди. Народ тут явно віруючий. Йти довелося значно довше, ніж кілометр (чи, можливо, так здавалося після стомлюючої дороги). Навіть було бажання повернутися, тим паче на дворі вже почало сутеніти, та все ж ми вирішили на пасувати. Урешті побачили довгоочікувану вивіску.

Завернули у двір, пройшли до бази. Тут було припарковано багато автомобілів, а в єрику – чимало катерів і човнів. Кажуть, що зі своїм човном тут рибалити не дозволяють, адже прикордонна зона – на тому березі Дунаю вже Румунія. Усі місцеві човни зареєстровані і мають спеціальні номери. Та, певно, можна й свій плавзасіб за бажанням зареєструвати.

База дуже велика. Розташована на березі Очаківського каналу, тому тут тьма-тьмуща комарів, і пожильці, щойно стемніє, воліють ховатися від кровососів по домівках. Оскільки було вже темно, то оглянути довкілля ми не змогли. Тільки поспілкувалися зі сторожем, який сповістив, що кімнати в будиночку всі зайняті (двомісна кімната зі зручностями на поверсі коштує 225 гривень), а вільні котеджі є, але там щось близько 500 гривень на добу. Для кількох чоловік непогано, але для двох якось дорогувато. Взяли телефон адміністратора про всяк випадок і подалися у зворотну путь. Дорогою пришвидшувати крок нас змушувала зграя комарів, що гналася за нами і безжально жалила. У нашому дворі їх начебто було набагато менше, хоча теж довкола вода.

Оцените материал
(1 Голосовать)
Анета Цегельник

м. Кропивницький

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

Наверх

Архив публикаций

« Ноябрь 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

Надзвичайні події

  • Спалив через телефон
    Спалив через телефон

    Того дня Аліна гуляла набережною в компанії друзів, а після півночі взяла таксі і поїхала додому. О другій ночі ще виходила на зв'язок із друзями, а після того її телефон замовк. Рідні 30-річної жінки втямили, що з Аліною щось сталося

    Подробнее ...
  • Матір на няню не образилася
    Матір на няню не образилася

    Одна знайома розповіла шокуючу історію. Грибники наткнулися в лісі на жінку з двома хлопчиками-близнюками. Причому няня заклеїла 7-річному вихованцю рота скотчем і

    Подробнее ...
загрузка...

Свіжі анекдоти

  • Навіщо там волосся?
    Навіщо там волосся?

    Приходить співробітниця на роботу й розповідає:
    - Моя чотирирічна донечка побачила мене у ванній й поцікавилася, навіщо у мене волосинки на пісі.

    Подробнее ...
  • А він не відпустив...
    А він не відпустив...

    Сусід за стіною своєю грою на скрипці зовсім доконав сімейну пару. Ніякі прохання не діють - скрипаль продовжує пиляти етюди.

    Подробнее ...
Погода, Новости, загрузка...
загрузка...
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв sakvojag.net дозволяється за умови посилання. Для iнтернет-видань обов'язковим є гiперпосилання на sakvojag.net.
Яндекс.Метрика

Google+