A+ A A-

Відпочинок у Затоці Одеської області

Оскільки Крим для українців тимчасово виявився недоступним, то довелося шукати альтернативні джерела відпочинку на морі. У поле нашого зору потрапила Затока. Це унікальна місцина в Одеській області, де вузька смужка суші з одного боку обмивається Чорним морем, а з іншого – Дністровським лиманом. Добиратися туди з Одеси дуже просто, хоча й не дуже комфортно – на електричці.

Щойно вийшовши з ранкового потягу, побачили, що електричка на Білгород-Дністровський вже стоїть на пероні. Кинулися до каси. На прохання дати квитки до Затоки, касирка поточнила, до якої саме станції. Ми тільки плечима знизали. Тоді вона дала квитки до центральної станції – Бугаз (50 км від Одеси, півтори години шляху). Це і є селище Затока.

 

Завантажилися в стареньку іржаву електричку і рушили. Станції хоч і оголошувалися, але було нічого не чутно і незрозуміло, тож ті, хто їхав уперше, сполохано виглядали у вікна, щоб не пропустити свою зупинку.

Затока – це піщана коса завдовжки десь зо 20 кілометрів. На станції Морській вона настільки вузька, що електропотяг зупиняється практично на пляжі. Тут з одного боку ще є ряд будинків, а далі лиман підходить до моря на відстань не більше 100 метрів, тож там є лише колія і автомобільна траса.

Курортники почали виходити на станціях Студентська і Кароліно-Бугаз, але лиман розпочинається зі станції Лиманська, тож здалося, що більшість відпочиває саме тут. На Лиманській є ринок, багато торговельних точок, Луна-парк і банкомат «Приватбанку», до якого завжди вишикувана черга з двох-трьох десятків людей. За ринком йде ряд баз відпочинку, які виходять уже на лиман, а ще два ряди будинків приватного сектору вздовж дороги. Але тут розміщатися не варто, бо доведеться долати до пляжу десь зо 2 кілометри.

Наступна зупинка електрички на станції Морська просто приголомшила, адже потяг практично виїхав на пляж, де було добре видно відпочивальників на пісочку. До кромки моря від залізниці тут буквально метрів зо 20. Відразу ж захотілося зійти і поселитися саме тут, але ж ми, будучи тут уперше, мали побачити всі пропозиції, тож вирушили далі. Дехто вийшов на станції Дружба, дехто – на Сонячній, а потім ми перетнули міст (кажуть, що він розводиться), де Дністровський лиман впадає у море і нарешті вийшли на своїй центральній станції.

Гадали, що здамо валізу у камеру схову, а самі поки що трішки роздивимося довкола, та на вокзалі камери схову просто не виявилося, тож довелося розділитися. Мій супутник залишився стерегти речі, а я пішла на розвідку. Звісно ж, першим ділом рушила в бік пляжу. Дістатися до нього було не так і просто – суцільна вулиця, де двори з будинками щільно прилягають одне до одного і жодного просвіту на сотні метрів. Дорогою бачила зачинені двері приватних баз відпочинку з написами: «Місць немає». З’ясувалося, що в більшості з них двомісний номер коштує 800 гривень (ціни 2016 року).

Урешті дісталася центрального ринку, де змогла звернути врешті направо і вийти на набережну. Це, певно, та сама набережна, яку губернатор Одещини Саакашвілі пообіцяв протягнути на 12 км і занести у книгу рекордів. Не можу сказати, чи це йому вдалося, але вузенька смужка піску, на якій тулилися відпочивальники щільними рядами, просто вразила. Здалося, що навіть в українській Ялті такого нашестя людей не було. Бажання відпочивати тут відразу ж випарувалося, і я різко повернула назад до вокзалу, попередньо розпитавши, де можна сісти на автобус до Лиманської, оскільки електричка з Білгород-Дністровського на Одесу мала йти лише через кілька годин. Залишатися в Затоці не було жодного бажання.

Хвилин за 10-15 ми дочекалися автобуса, що курсує маршрутом «Білгород-Дністровський-Кароліно-Бугаз» (ті, що їдуть на Одесу, не беруть пасажирів на такі короткі відстані) і поїхали у зворотному напрямку. Коли хтось із пасажирів виходив на Морській, у нас знову виникло бажання вийти там, та ми чомусь стрималися і вийшли на людній Лиманській.

Навчена гірким досвідом, першим ділом вирішила знову ж таки подивитися на пляж. Йшла від ринку щільними рядами торговців і кафешок дуже довго, десь зо два кілометри, дивуючись, що тут і поселитися ніде. Щоправда, дві бази таки трапилися на цьому шляху, але одна з них була настільки крутою, що відразу зрозуміло – не по наших статках, а на іншу я зайшла і довго блукала, але так і не роздивилася ані будиночків, ані адміністрації, то повернулася назад і врешті дісталася до пляжу. О, це вже був пляж так пляж! Широка смуга піску, мабуть, більш ніж півсотні метрів і десь там вдалині біля моря копошилися відпочивальники.

До моря зараз не було сенсу підходити, тож повернула праворуч алеєю (а, можливо, то і була набережна Саакашвілі?!) і пішла вздовж баз. На першій мені сказали, що місць немає, на другій була одна кімната в дерев’яному сарайчику без вікна (хоча двері й виходили на море), без холодильника, без телевізора і без кондиціонера, але ж вона розташована просто біля виходу, і кожен міг будь-якої миті зайти на базу, відчинити кволі дверцята і щось поцупити. До того ж на цій базі пропонувалося триразове харчування. Ну, самі розумієте, яка їжа в їдальні – переважно каша і суп із недоїденої вчора каші, а на відпочинку хочеться шашличка чи рибки, підсмаженої на пательні, то ми відмовилися від цієї пропозиції (600 гривень з людини на добу) і рушили вздовж залізничної колії у бік Морської (перше враження таки зробило свою «чорну» справу).

Зліва від залізничної колії були розташовані ще бази відпочинку, переважно з такими ж допотопними дерев’яними нефарбованими будиночками радянської епохи, коли «все було для людини», а справа тягнувся ряд приватних будинків. Колись ці ділянки виділяли одеситам під дачі, а тепер переважна більшість із них була перебудована для здачі відпочивальникам. От тільки одна біда – навіть на тих воротях, де була вивіска «Сдаю», вільних кімнат просто не виявилося.

Так ми поступово дійшли і до станції Морська. Тут зведено дві сучасні гарні бази відпочинку – «Смуглянка» і «Ніка». У першій номери здають від 500 гривень за добу, в останній – від 900. От тільки вільних кімнат не було на жодній з них. Та ж ситуація з приватними будинками. Втямивши, що на бульварі Золотий берег ми нічого сьогодні не знайдемо, вирішили перемістити пошуки на Лиманську вулицю. У невеличкій триповерховій будівлі, де на першому поверсі був магазин, ми таки знайшли номер, але тільки на одну добу, бо назавтра всі номери було заброньовано. Ну, хоча б можна покласти важку валізу і трішки перевести дух. А там – знову на пошуки!

Усе-таки унікальна місцина. Наш номер за 700 гривень на 3 поверсі виходив вікнами на море, а якщо спуститися у двір, перетнути його і зайти у приміщення бару, то з його дверей виходиш прямісінько на лиман. Тут ми пообідали (дорого і несмачно), переодяглися і подалися на пошуки нового житла. Тепер уже йшли трасою, де практично в кожному дворі хазяї здавали кімнати чи сарайчики, але на сьогодні вільних місць ні в кого не було.

У душі поступово почала зароджуватися паніка, аж раптом в одному з провулків, зайшовши у двір і розшукавши господиню будівлі Ольгу, дізналися, що можемо поселитися на третьому поверсі, куди ведуть цікаві сходи, щось на кшталт пеньків Януковича. От тільки тут на сім кімнат два туалети і два душа. Ольга попередила, що з 14 по 16 годину вимикають воду і вночі теж, але ця обставина здалася дрібничкою після усіх наших поневірянь Затокою, вщерть забитою людьми. Та і ціна – 350 гривень за добу – видалася доволі демократичною, порівняно з іншими, тож дали задаток і сказали, що поселимося завтра вранці.

Повернулися у свій готель, купили в магазині на першому поверсі щось попоїсти, перекусили і поснули, бо день після потяга, електрички і походів Затокою видався доволі тяжким. Оскільки під вікнами була автотраса, то спочатку заважав гул моторів, але потім ми зачинили вікна, увімкнули кондиціонер, тож більше нічого не заважало спати.

На ранок о 9-ій годині нас мали нагодувати сніданком, що входить у вартість проживання, тож ми разом із речами спустилися в бар і стали споглядати, як двоє чоловіків ловлять креветки, і милуючись чайками, що пролітали над лиманом. Милуватися довелося доволі довго, хоча бажаючих поснідати було не так уже й багато. Врешті нам принесли сирники і чай, ми їх проковтнули одним махом і рушили у бік нашого нового помешкання.

Виявилося, що Оля на цю ніч здала номер іншим відпочивальникам, вони пішли на пляж і на її дзвінки не відповідають, то вона запропонувала нам поки що покласти речі у тримісний номер, а коли наш звільниться, вона зателефонує. Також показала нам кухню, де можна готувати собі їжу, і виділила поличку в холодильнику (як згодом з’ясувалося, це було всього півполички, з якої час від часу пропадали то персики, то щось інше).

Ми перевдяглися і пішли на пляж. Коли ж повернулися, пожильці з нашого номера вже виселилися. Оля пару разів махнула віником у кімнаті, потім протерла підлогу шваброю – ось і все прибирання. Можна заселятися! У невеличкій кімнаті, яка виходила вікнами на базу «Ніка», де в проміжках між її корпусами можна було побачити море і пляж, стояло лише двоспальне ліжко, одностулкова шафа і на стіні висіло дзеркало. Ні телевізора, ні кондиціонера, ні бодай якоїсь тумбочки, щоб скласти різні дрібнички! Оскільки валіза не влізла у шафу, довелося залишити її на підлозі, а предмети гігієни скласти на вікно. Рушники сушилися на прочинених дверцятах шафи, тож кімната більше нагадувала не житло, а якийсь циганський табір.

Та це ще були квіточки! Згодом з’ясувалося, що вода на третьому поверсі зникає не о 14 годині, а десь близько 8-ої ранку, а гаряча – ще раніше. З’являється холодна вода десь о 18-ій, гаряча - пізніше, а можна її взагалі не застати і тоді доводиться митися холодною, яка теж може будь-якої миті зникнути.

Уявляєте собі аромат, коли сім сімей по 2-3 людини ще й з дітьми ходять у туалет, а змивають це все з 5-літрових баклажок, яких господиня не завжди заготовляє доволі?! Наша кімната №4 була якраз навпроти туалету, тож усі ці запахи стояли і в нас у кімнаті. Складалося враження, що ми вже другу добу не виходили з потяга.

Дуже пошкодували, що заплатили за весь відпочинок відразу і стали проситися, щоб Ольга перевела нас на другий поверх (там 5 кімнат з окремим душем і туалетом, двері яких виходять на балкон, на якому є стіл і стільці). На перший поверх ми самі не хотіли селитися, бо там цілий день товкотнеча на кухні і біля столиків, що розташовані у тісному дворику. Але хазяйка, добре знаючи, що на 3 поверх заманити людей дуже важко, сказала, що всі номери зайняті або заброньовані наперед, то хоча б запропонувала нам перебратися у №2, звідки якраз виселилися пожильці. Так і зробили… Від неприємних запахів ми врешті позбулися, зате тепер перебували ближче до виходу і весь час чули тупіт ніг і шум голосів, то з цим довелося змиритися.

Вдень і вночі кілька разів під вікнами проходили потяги. Ми вже навчилися визначати за звуком, чи це електричка, чи вантажний поїзд – коли проїжджала електричка, наш будиночок не двигтів, зате коли їхав потяг із багатьма вагонами і вантажем, то здавалося, що наша хатинка розсиплеться, як картярський будиночок.

Кілька днів дув сильний вітер з моря, тоді завивання на даху було таке, неначе ми перебуваємо не на півдні, а на Північному полюсі. З усіх щілин у стелі теж дуло. Видно, що цю будівлю збудовано не на віка. Апогеєм стало зникнення світла на лівому крилі нашого поверху. Вже думали, що це надовго, але один із пожильців додумався піти й увімкнути пробки, які вибило. То все налагодилося. Світло зникало ще кілька разів у негоду, але швидко з’являлося.

Окрім того, що в туалеті і душі постійно не було води, ще й уся сантехніка трималася на соплях. Полички для рушників відвалювалися, кришки від унітазу відлітали від легкого дотику, кран можна було включити, а потім не спромогтися закрити або ж опинитися з лійкою в руках і фонтанчиком у раковині. Туалети милися украй рідко. У коридорі повсюди звисало павутиння. В душі і в крані вода проходила вкрай повільно і весь час набиралася. Малюсіньке сміттєве відро біля унітазу не могло вмістити всіх відходів пожильців.

Ще одна проблема - wi-fi. Він начебто і був, але під’єднатися до нього можна було хіба що після півночі, коли дітлахи вимикали свої планшети й айподи і йшли спати або ж рано-вранці, що теж було дуже незручно. На балконі 3 поверху висіла табличка з написом: «Сдаю» і чотирма малюночками – душ, ложка-виделка, wi-fi, телевізор. Усе це начебто і було присутнє на базі (телевізор – у дворі біля кухні, де стояли шість столиків), і в той же час нічим цим не можна було покористуватися, коли тобі заманеться.

Про всі ці побутові дрібниці, які дратували, ми намагалися не думати, а насолоджувалися чудовим практично диким піщаним пляжем і морем, яке чи не щодня змінювало колір, інтенсивність хвиль і прозорість. Одного дня вода була настільки прозора, що було видно зграйки маленьких рибок, що крутяться довкола твоїх ніг. От якби ще люди пластикові пляшки й інший непотріб не кидали, де прийдеться, а відносили до спеціальних контейнерів, то було б зовсім добре.

Готувати на кухні ми не наважилися, бо там весь час вешталися мамочки, варячи для своїх малюків кашу. Хіба що заварювали вівсянку на сніданок і кип’ятили чайник. Зате за кілька будинків від нас надибали чудову простору базу, де було втричі більше території і всього 10 сімей відпочивало (у нас - 17), а господиня Таня готувала комплексні обіди на замовлення – смачна домашня їжа і великі порції по 70 гривень. Можна було замовляти й вечерю, але ми воліли вечеряти на березі моря.

В кінці пляжу біля дамби була насипана купа великого каміння, там був і кам’яний столик, і кам’яні стільчики, і кам’яний мангал. Купували на базарі на Лиманській вже замаринований шашлик, гриби, овочі – баклажани, помідори, перець - і робили гріль.

Ця купа каміння була меккою для любителів селфі, тут весь час влаштовувалися фотосесії, а любителі мідій і креветок порпалися між камінням у воді, збираючи сачками здобич. А хочеш помилуватися лиманом – перетни пляж, залізничну колію, трасу і все – ти на березі лиману! Чи є ще деінде така унікальна природа?!

Зустрічалися тут зрідка і люди з вудками, але жодного разу на наших очах ніхто не витяг із моря нічого, а любителям риболовлі раджу селитися на Лиманській і купувати  наживку на місцевому базарчику, бо ні на кукурудзу, ні на хліб, ні на пластикові кульки місцева риба не бере. Спочатку риболовля не йшла, а коли придбали червоних черв’яків, то все змінилося – стала ловитися тарань, яку ми самі чистили, а Таня смажила її для нас.

Сказати, що на Морській розвинена інфраструктура, не можна. На бульварі з гучною назвою Золотий берег є кіоск на залізничному полустанку і ще три кіоски на розі біля нашого будинку – продуктовий, де можна придбати хліб, ковбасу, напої, морозиво й інші необхідні курортникам дрібнички, другий - з овочами-фруктами, і врешті ще один із вином і сушеною рибою. Дивувало, що відчинялися вони доволі пізно – десь опів на десяту.

Але ж тут і людей небагато, то, напевно, торгівцям не вигідно сюди возити товар. Зате через це на пляжі зовсім не тісно! І навіть коли опів на одинадцяту приходила електричка з Білгород-Дністровського і з неї висипав численний люд із парасольками й підстилками, все одно було не тісно.

На кожній базі є кафешки, з яких долинає музика півночі, тож голодним не залишишся.

Підсумовуючи відпочинок у Затоці, можна сказати, що море – це завжди класно, а ось сервіс шкандибає і дуже сильно. Є ще куди рости й рости...

Последнее изменение Пятница, 02 Сентябрь 2016 10:38
Оцените материал
(4 голосов)
Анета Цегельник

м. Кропивницький

Медиа

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

Наверх

Наши авторы

Архив публикаций

« Сентябрь 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

Надзвичайні події

  • 5-річне хлоп’я втопилося в басейні
    5-річне хлоп’я втопилося в басейні

    Допоки матір була в будинку, а батько пішов на город, їхній 2-річний синочок Петрусик (імена змінено) вирішив трішки прогулятися. Перетнув вулицю і потрапив на обійстя сусідів.

    Подробнее ...
  • Велика подорож маленької дитини
    Велика подорож маленької дитини

    Близько 8 ранку Світлана послала свого 5-річного синочка на двір, щоб зібрав яйця в курнику. Артурчик довго не повертався, то жінка стала його шукати й гукати. Дитина не обзивалася. Матір розхвилювалася, адже того дня

    Подробнее ...
загрузка...

Свіжі анекдоти

Погода, Новости, загрузка...
загрузка...
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв sakvojag.net дозволяється за умови посилання. Для iнтернет-видань обов'язковим є гiперпосилання на sakvojag.net.
Яндекс.Метрика

Google+