A+ A A-

Тільки б не було війни…

Мабуть, немає в Україні жодної родини, якої б не торкнулося те воєнне лихоліття. Мій батько Олексій Якович Григоренко 24 червня 1941 року пішов до військкомату і відразу ж був направлений на Білоруський фронт під місто Могилів, яке було наказано обороняти до останнього патрону. Частина, в якій служив батько, потрапила в оточення, і було дано наказ виходити з оточення дрібними групами. Німці перекрили всі шляхи, тому в села не заходили, харчувалися грибами та ягодами в лісі. Нарешті групі, в якій був і батько, вдалося перетнути лінію фронту і потрапити до своїх.
Його направили в іншу частину, яка тримала оборону на річці Десна біля Данилова. В одному з боїв батька було поранено в голову осколком.

У грудні 1941 року після шпиталю він був направлений на Карельсько-Фінський фронт. Лінія фронту проходила по річці Свір під містом Льодейне. Оборона цього міста тривала аж до 1944 року. В одному з боїв батька поранило в ногу. За виконання важливих завдань він був нагороджений медаллю "За відвагу".
Після виходу Фінляндії з війни частина, де служив батько, прийняла участь в звільненні Кольського півострова, навіть побували в Норвегії. За участь у цих боях татусь одержав медаль "За оборону Советского Заполярья". Після нетривалого відпочинку їх дивізію перекинули в Польщу, де готувався наступ на Німеччину. Групі, в яку увійшов і батько, як розвідник-спостерігач, було наказано коригувати вогонь артилерії. Вони виконали це завдання і були нагороджені орденами "Великої Вітчизняної Війни 1-го ступеню". При виконанні цього завдання батько був поранений втретє і відправлений в місто Краснодар, де йому в шпиталі ампутували ногу. День Перемоги він зустрів у лікарні і повернувся додому лише 26 жовтня 1945 року.
Мою маму Любов Корніївну війна теж не обійшла стороною. Восени 1941 року фашисти окупували Полтавщину, староста-запроданець вигнав жінок і дівчат на поле збирати врожай для рейху. Вдалині на сході було чути фронт, тому жінки часто поглядали в той бік. Староста невдоволено сказав:
- Працюйте швидше! Та на захід дивіться - там наші визволителі!
Мама, сімнадцятирічна дівчина, жвава і гостра на язик, не витримала та й каже:
- Дивись, дивись на захід! А наші прийдуть зі сходу і тебе на першій же гілці повісять!
За це відразу ж одержала батогом по спині. А коли в січні 1942 року староста складав списки молоді для відправки в Німеччину, то мама була першою в тому списку. У фашистській неволі вона пробула 4 роки. Спочатку працювала на заводі, а згодом їх роздали по господарствах працювати на "фрау", чоловіки яких були на фронті.
Життя було нестерпним: годували баландою з брукви, одягали в лахміття, на ноги видали дерев'яні чоботи, за кожну дрібну провину били. Лише тоді, коли фронт наблизився до містечка, господарка стала "доброю".
Одного разу в містечко увійшла колона "Студебекерів" з чорношкірими солдатами і білолицими командирами - це були американці. Всіх невільників зібрали в один табір. Тут були юнаки й дівчата зі всіх окупованих німцями країн Європи. Відправляти на батьківщину не поспішали, агітували виїздити до США, лякали, що будуть вдома покарані за працю на німців. Але всі думали лише про домівку, про рідних. Лише пізньої осені в табір приїхав радянський полковник. Усіх вишукували на подвір'ї і наказали всім радянським громадянам зробити 3 кроки вперед. Того ж дня всіх посадили у поїзд і відправили додому.
Коли прибули на свою зупинку, була дощова листопадова ніч. Черговий залізничник запропонував мамі і двом її подругам дочекатися ранку в його будці, але дівчата відмовилися. 12 кілометрів до свого села вони бігли, не відчуваючи втоми і дощу зі снігом. А вранці зупинилися на пагорбку і… не побачили села - німці його спалили. Люди жили в землянках і погребах. Треба було починати все спочатку…
І вони знайшли в собі сили для цього. Батьки мої створили сім'ю, виростили мене, дали освіту, збудували будинок, в якому я живу. Татусь виростив гарний сад.
Батьки вже давно відійшли в інший світ, але їх досі згадують добрим словом. Нелегким було їхнє життя, але мама завжди говорила:
- Все буде добре! Тільки б не було війни…

Оцените материал
(1 Голосовать)
Тетяна Івженко

Полтавський район, Полтавська обл.

Друкується в газеті "Саквояж" з 2017 року.

Другие материалы в этой категории: « З історії родини Кулішів Вдови »

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

Наверх

Наши авторы

Архив публикаций

« Сентябрь 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

Надзвичайні події

  • 5-річне хлоп’я втопилося в басейні
    5-річне хлоп’я втопилося в басейні

    Допоки матір була в будинку, а батько пішов на город, їхній 2-річний синочок Петрусик (імена змінено) вирішив трішки прогулятися. Перетнув вулицю і потрапив на обійстя сусідів.

    Подробнее ...
  • Велика подорож маленької дитини
    Велика подорож маленької дитини

    Близько 8 ранку Світлана послала свого 5-річного синочка на двір, щоб зібрав яйця в курнику. Артурчик довго не повертався, то жінка стала його шукати й гукати. Дитина не обзивалася. Матір розхвилювалася, адже того дня

    Подробнее ...
загрузка...

Свіжі анекдоти

Погода, Новости, загрузка...
загрузка...
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв sakvojag.net дозволяється за умови посилання. Для iнтернет-видань обов'язковим є гiперпосилання на sakvojag.net.
Яндекс.Метрика

Google+