A+ A A-
З історії родини Кулішів Фото автора

З історії родини Кулішів

Моя Єланеччина з північного боку межує з Бобринеччиною. Коли в дідовому селі Іванівці пси-кабиздохи брехали серед ночі на блудливих парубків - то їм дружно вторували бровки й сірки з околиць сусідніх сіл, тільки вже не з Миколаївщини, а найближчі - з Кіровоградщини.

...У 30-х роках мій дід Степан Куліш - відомий колгоспний садівник і бджоляр - возив на "ярманки" до Кетрисанівки і Бобринця повні безтарки яблук і груш. Саме тоді дід завів велику білу бороду лопаткою: щоб випадково, бува, ніхто не впізнав по старій пам'яті. Бо за ним водилося "гріхів" перед новою владонькою - ой-йой!

 

...У 1918-19-их Степан воював у петлюрівському полку сірожупанників, пізніше - в полку Василя Чучупаки в Холодному Яру... Дивом уцілів, і ще довго одинаком-вовкулакою вистрілював зі старенького обрізу сільрадівців і "всяке комуняче падло". Десь у миколаївських спецархівах і досі лежить "Ново-Васільєвскоє дєло" про розстріляну обласну "продразвьорстку" (орієнтовно за 1928 рік). За матеріалами "Дєла", все виглядало наче й зовсім натурально: перепилися комуністи у хаті Василівської "коперації", перекинули по-п'яному гасову лампу та й погоріли к такій матері! От тільки пізніше судмедекспертиза виявила в кожному обгорілому черепі акуратні круглі отвори діаметром з дитячий мізинець. А якщо точніше - 7,62 міліметри. Та ще й гільзи обгорілі знайшли серед попелу...

І так тривало, аж поки дідові 9 синів і 3 доньки не почали ставати на ноги. Та вже й сам Степан Куліш став не той: вік, здоровля...

Але ми тут - про Бобринеччину; тож повернемо розповідь до колії.

...Десь на тих ярманках і познайомився мій дідусь Степан Федорович із бездітним подружжям із південної околиці Кетрисанівки. Люди були щирі, добрі, привітні: часом доводилося у них крам на день-два залишити, чи коней на випочинок поставити. А ще ті люди були страшенно раді малому Панькові - одному зі Степанових молодших синів; він завжди, неодмінно  їздив із татком на ярманку. Хлопчик був меткий, розумний, кручений. "От би нам такого!.." - сумно зітхала вже немолоденька кетрисанівська пара...

Хлопчина й справді був неймовірний: "в умі" легко множив і ділив-додавав пуди-кілограми-фунти, вмить переводив це в рублі й копійки: здавалося, в його лобастій голівці із залисинками був якийсь дивовижний математичний механізм!.. Хоча й "шкодничав" так само, як і його босоногі загорілі ровесники - от тільки кожного разу якось особливо, "з вибриком". Так само "з вибриком" витрачав зароблені в батьковій торгівлі гроші: на ярманці ніколи не купував собі примітивного півника-льодяника чи штампованого з підсолодженого тіста "пряника". А тільки неодмінно - одне велике розкішне гроно білого привозного винограду...

* * *

Потім почалася війна.

Якось у зимі серед різдвяної нічної хуртовини на Різдво 1943 року, старий Степан Куліш застукав у зальоденіле вікно своїх кетрисанівських приятелів. Зайшов до хати, зняв шапку в напівтемряві низьких сіней, похилив голову: "Христос народився, люди добрі! Чи приймете з бідою?.." За ним обстукував-обтрушував ноги від снігу той самий Панько - але вже не хлопчик, а кріпкенький підліток.

...Біда була проста: Панька мали забрати на роботи до Німеччини.

Подружжя запропонувало хлопцеві переховатися якийсь час на горищі, у стрісі. А оскільки всі поліцаї знали, що старша пара - бездітна, то й уваги до них було менше. Окрім того, аби поліцаї менше чіплялися, в "загашниках" завжди була пляшка самогону-буряківки...

Отак для мого Тата пройшла та зима - на чужій стрісі. Березневими вечорами, мов примарна тінь, по межі господаревого городу хлопець безшелесно проходив на берег Громоклії, ставив при березі кілька ятерів; удень допомагав, чим міг, у хатній роботі своїм господарям: драбина на стріху завжди була приставлена напоготові...

Але ж хтось із сусідів таки углядів і видав! Тож наступного разу поліцаї прийшли вже не "просто так", а націлені на стріху: "Ану, показуйте, кого там ховаєте!"

...Та Панько втік ще з пішого конвою до Єланецької управи, акурат у рідних іванівських ярах-балках, зарослих колючим густим глодом! Щоправда, восени його піймали знову, в рідному селі - і вже навіть доправили на збірний пункт для молоді в Новому Бугу... Та не той хлопець був Панько, і не того батька син - щоб так легко піддатися: втік і звідти, з-за колючого дроту, від німецьких автоматів і вівчарок!

Але то вже буде наступна історія.

* * *

Отак, попри мою єланецьку юність, Бобринеччина і Кетрисанівка навік залишаться в моєму серці. Часами страшенно жалкую: адже ж їздив уже в зрілих роках через Кетрисанівку - то чом не заїхав на вуличку понад берегом Громоклії, не розпитав старожилів про тамтешніх людей?! Годилося хоча б їхні могилки знайти, скромний букетик покласти... А, може, ще навіть та сама хата й досі ціла?!.

Та не склалося. Таке наше життя... Дякую Вам, добрі кетрисанівські люди, через роки й десятиліття! Ви ризикували всім, щоб урятувати чужу дитину! Мого рідного Тата...

…Як було описано в попередній розповіді, взимку-навесні 1943-го, Панько Куліш перебивався у батькових друзів у Кетрисанівці, в сусідньому районі. Батьків товариш був бідний і бездітний, тож німці до нього ніколи й не заглядали. А от поліцаї (не місцеві, а зайди-"окруженці") час від часу грюкали у двері: "Откривай, мля! Самогон єсть? Давай бистрєє, сволочь! А то замьорзлі уже савсєм!!!" Ось тоді Панько стрімдуж кидався на горище під стріху і втягував за собою драбину; закопувався в сіно й завмирав.

Внизу у хаті глухо тупцювали-хазяйнували поліцаї: а дядькова стріха була дірява, з усіх боків задувало снігом; Панько закопувався все глибше та й глибше, аж до теплого глиняного перекриття, і крізь сон приходили давні зимові дитячі спогади…

…Ось він ще зовсім маленький вдома при підвіконні із старшенькою сестричкою Танею. Є й ще старші - хто на роботі, хто у школі, а вони удвох - самі в хаті, та ще сопе носиком у люльці під стелею наймолодший братик Сергійко.

Надворі тихо-безшелесно падає лапатий сніг; десь там за вікном голосно рипить валянками, пораючись біля худоби, Марина - найстарша сестра, вже заміжня (чоловік у Красній Армії).

...А в теплій хаті мирно дихає вранішнім, іще неостиглим теплом піч, тьмяно тліє за засліном вже ледь рожеве вугілля. В коморі за сіньми час від часу голосно зітхає-хрипить застуджене телятко...

Панько з Танею - в одних лише полотняних сорочечках босоніж (злидні ж! - бо комунівська "рознарядка" забрала з хати всі гроші, що були, аж до копійок і торбинок із сіллю з мисника). Ось два дитячих ротики-дзьобики "прохукали" крізь паморозь на віконному склі два прозорі кружечки: навпроти хати - колодязь, а з нього звисають товстенькі крижані бурульки льоду. "А шо, Танько? А от я зараз як вискочу - та й принесу бурульку тобі прямо сюди, до хати?!"

Сестричка надула губенятка: "Босяка? По снігу?.. А як Марина побачить, то по жопах дасть! - Та ще й батькам розповість? Шо тоді затанцюєш?!"

Та де там! Уже тільки двері рипнули: Панько - стрімголов до колодязя та й назад! Розчервонілися дитячі щоки, і такі ж червоні з морозу босі й мокрі ноженята аж тремтять: "На, тримай!" - і тицяє в руки сестричці слизьку товсту крижану бурульку: "А що я казав?! А ти так - зможеш?!"

…Холод вирвав Панька зі сну. Ні, це не холод, це голос тітки Теклі: "Пантюшо, ти де? Злізай вже, пішли вже поліцаї".

Спускаючи донизу драбину, сонний Панько думає: "Все, досить з мене. Натерпівся я… Сиджу тут, під стріхою, сам-один, як палець… Я тут здичавію! Додому хочу, там-таки всі свої…"

Навесні 1943-го чергові зайди-поліцаї таки зацікавилися горищем: "А ти кого, мля, там прячєш? Пачєму драбіни нєт?!"

Здоровенні дядьки стягнули малого Панька за худі хлопчачі литки донизу і, недовго з'ясовуючи, допровадили до найближчого поліцейського "участку". Звідти його запхали до пішої колони молоді - на Бобринець.

…Колона йшла неспішно, серед весняних пахощів молодесенької травички і дзижчання перших квітневих дрібних мушок. Ніхто нікуди не поспішав: ані конвоїри, ані конвойовані.

Дорогою Панько тим часом за своїм звичним правилом метикував: "Значицця, так: нас - більше сотні. Ведуть нас усіх лише два поліцаї і один німець на коні. У всіх трьох - карабіни. Якщо я побіжу, то щонайменше один буде змушений пильнувати за всією колоною, тож мені навздогін стрілятимуть тільки двоє. А мо' й один. З карабінів швидко не стрілятимуть, бо мусять перезаряджати. Тож якщо я дуже швидко побіжу - а тут такі глибокі балки та яри з кущами…" - коротше, шанс таки був, і немалий!

Але все виявилося простіше. За Червонопіллям, біля найближчого вибалку дівчатка попросили конвоїрів про "дуже потрібну" зупинку: вони пішли до найближчих кущиків, і всі троє конвоїрів зі хтивою цікавістю приглядалися до тієї дівчачої "зупинки". Саме в цю мить Панько непомітно приліг у придорожні будяки і буквально розчинився в них! 

Далі колона пішла вже без нього. Ніхто нічого й не помітив…

За кілька днів, ховаючись серед бузини й кукурудзи, голодний, худющий і обкусаний злючими польовими шершнями Панько повернувся додому, до рідної Іванівки. Мати заварила баняк різнотрав'я, влила в дерев'яні ночви з гарячою водою: Панько сидів у ночвах і блаженствував... На столі блищав округлими боками малий горщик із медом-"дуплянкою" (хлопця ж треба було виходжувати!).

Та батьки не встигли його відгодувати: в червні 1943-го німці влаштували несподівану облаву, і хлопець вже не встиг утекти. Його буквально витягли за босі загорілі ноги  зі стріхи стодоли на власному дворі.

…В Новім Бузі, на залізничній станції, його разом із такими, як сам, загнали до великої загорожі з колючого дроту. Кількасот юнацтва - молодих хлопців і дівчат - тулялися від дроту до дроту, а навколо загорожі тісним натовпом стояли матері, сестри, батьки, дідусі й бабусі: кожне шукало по той бік колючого паркану рідне обличчя.

Холодними ночами, щоб зігрітися, дівчата й хлопці тісно збивалися купками, та й співали пісень. Тим тужливим пісням було років із чотириста - "про неволю":

"На калині день і вечір

Чорний ворон кряче,

На чужині день і вечір

Сиротина плаче..."

"Пантюшо!" - почувся зранку серед багатоголосся дівочий голос, і хлопець кинувся до колючого дроту на звук: Таня, ріднесенька сестричка! (її до Німеччини не забрали, бо якраз стала заміжньою - вже в часі окупації швиденько вийшла заміж за такого ж молодесенького парубка-односельця Афанасія. Не так було й важливо на той час - чи насправді кохали одне одного; головне, що одружених до Німеччини не відправляли!).

Таня стояла при самому дроті і високо показувала братові над головою круглу житню хлібину. Панько проштовхався крізь молодь, глянув сестрі у вічі: "Що?!"

Сестра моргнула одним оком: "Хліб! Лови! Тільки нікому не давай, зрозумів?!" - і спритно перекинула хлібину через огорожу. Піймавши її, Панько вмить озирнувся: Таня ще раз моргнула одним оком і чомусь аж занадто поспішно позадкувала, ховаючись межи люди, серед щільного натовпу навколо "колючки".

Панько відчув, що хліб чомусь трохи заважкий. Серце закалатало незрозумілою ще здогадкою, і він скосив оком убік: найближчий німець-вартовий, обважніло-сонний від усіх батьківських гостинців-"яйка-млєка", байдуже споглядав на сотні згорьованих і знервованих людей.

Хлопець відбіг подалі, став навпочіпки і, ховаючи хлібину між полами свитки, переламав її: обліплені трохи глевким запеченим тістом, із хлібини стирчали… сталеві обценьки!!! ("Ну, татку, дякую Вам щиро!")

Далі було все просто - і з хлопчачим завзяттям, як у дитинстві: одним ривком, як по снігу босоніж, - як тоді, за бурулькою на колодязі! Серед білого дня - одним кидком до колючого дроту! - клац, клац, клац! - і в гущу натовпу, серед людей!

"Он, утік!" - закричав хтось, а Панько тим часом в'юнцем прослизав між свитками, спідницями й кухвайками. "Та-та-та-та!" - запізніло озвалися автоматні черги пузатого німця-охоронця, але Панько вже відхекувався й відкашлювався під… спідницею якоїсь тітки. Тітка була здоровезною, як гарба. І спідниця у неї була - аж до землі. Роздумувати не було коли.

Панько впорснув під ту спідницю, як ластівка під стріху, і вже там, з-під спідниці, не попросив, а грізно наказав хлопчачим баском: "Тітко, стійте на місці! Стійте й не рухайтеся, бо застрелю!.." - і притис до тітчиного стегна руків'я кліщів-обценьок...

Тітка послухалася грізного наказу і, попри те, що всі навколо кинулися навтьоки під автоматними чергами, завмерла і не ворушилася: лише перділа з переляку. Вона робила це так довго і смачно, аж в очах різало і можна було вчадіти. І так тривало, аж поки стемніло - вже аж тоді малий Панько вибрався "на волю"…

...Отак мій батько втік від примусової праці в Німеччині, а я - так чи інакше - дякую своєю появою на світ ще й тій безіменній тітці - "великій, як гора, і в довжелезній, до землі, спідниці". Дякую Вам, незнана тьотю! Якби ж знати Ваше ім'я, я би Вашу могилку по сьогоднішній час доглядав би…

* * *

У квітні 1944-го прифронтовий "польовий військкомат" забрав Панька прямо з дому - а він і радий був тому! - бо вже й торбу з сухарями заздалегідь собі приготував. Дуже вже хотів німцям помститися за ті три довжелезні роки під окупацією!

...На вигоні за селом стояв клишоногий стіл, за ним сидів вузькоокий узбек-писар у червоних погонах, а навколо прямо на вогкій землі, на торбах, сиділи іванівські хлопці, 17-19 років. Поруч із ними окремою купкою так само на торбах сиділи безвусі парубки із сусіднього Розтичева (це вже була Бобринеччина).

Панько страшенно хвилювався, що його НЕ ВІЗЬМУТЬ. Отож, коли почув своє прізвище, рвонувся з місця і, як зміг, хвацько замарширував до столу - туди, де збоку стояв офіцер: "…Єсть! Прибув!!!"

Штабний писар-азіат вимагав документи, а в Панька їх не було. Писар скривився: "Ну, што ж, давай заполнять анкєту… Дата рождєнія?"

- Дев'яте серпня тисячу дев'ятсот двадцять шостого!

- Па-рускі гаварі, дєрьовня! Сєрпєнь… Ето - сєнтябрь па-нашему, што лі?

Панько розгубився, намагаючись зметикувати, як російською звучить серпень. Хапцем погодився-мотнув головою: "Ага!"

(Так мій батько став на місяць молодшим. І лише, вже маючи 75 років, постановив святкувати свій день народження по-справжньому - не 9 вересня, а 9 серпня. Бо ж насправді родився "на Пантелеймона" - Авт.).

Далі була танкова школа в далекому Владімірі, і - фронт.  За кілька місяців фронту він примудрився тричі горіти в танку. Та про це - далі, в наступній сімейній розповіді.

...Додому він повернувся влітку 1945-го, з шпиталю, обпечений, зі скаліченими руками фактично без сухожиль, і весь у дірках від багаточисельних осколків.

Коли я прощався з Татом у липні 2010-го, крематорій на Байковому цвинтарі так і прийняв його тіло з десятками сталевих крупівських осколків. Не знаю, чи розплавилися вони у вогні крематорію. Тату мій, таточку… Тричі тебе не спалив фашистський вогонь - аж на четвертий раз ти таки, як справжній танкіст, згорів у вогні. Хоч і не в своїй "тридцятьчетверці", а в  крематорію на Байковому цвинтарі Києва…

Я й досі зберігаю для синів та онуків старий рентгенівський знімок татових скалічених долоньок: на чорній плівці, навколо скалічених кісточок-пальчиків - багато-багато білих цяток металу. В правій татовій долоні - 16, а в лівій - навколо довічно скоцюрблених пальців - іще 25. Ось так, з цим залізом у обох долонях, він і прожив - від 18 років аж до 84-х. І за всі післявоєнні десятиліття тяжкої праці жодного разу не пожалівся на біль у руках...

На фото: Праправнук Степана Куліша - Денис Куліш - допомагає правнукові Андрієві збиратися на Донбаський фронт (2015 рік).

Оцените материал
(2 голосов)
Андрій Куліш

сел. Єланець, Миколаївська обл.

Народився 1959 року в селищі Єланець (район, сусідній з Бобринецьким).
Прослужив у війську від лейтенанта до полковника. Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Один із співзасновників Спілки офіцерів України. Учасник миротворчих місій ООН в Югославії. Нині здоров'я вже не довзоляє взяти до рук зброю, тому навчаю молодих воїнів, а за мене воює син - військовослужбовець Національної Гвардії України.
В родині Кулішів всі чоловіки воювали завжди:
- Степан Федорович Куліш: Перша Світова війна, український визвольний рух 1917-1922 рр.;
- Пантелій Степанович Куліш (разом із 7 братами): Друга Світова війна;
- Андрій Пантелійович Куліш: війна в Югославії (Миротворчий корпус ООН) та інші воєнні конфлікти;
- Андрій Андрійович Куліш: війна на Донбасі - по цей час...
Друкується в газеті «Саквояж» з 2016 року.

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

Наверх

Архив публикаций

« Июль 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
          1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31            

Надзвичайні події

  • 5-річне хлоп’я втопилося в басейні
    5-річне хлоп’я втопилося в басейні

    Допоки матір була в будинку, а батько пішов на город, їхній 2-річний синочок Петрусик (імена змінено) вирішив трішки прогулятися. Перетнув вулицю і потрапив на обійстя сусідів.

    Подробнее ...
  • Велика подорож маленької дитини
    Велика подорож маленької дитини

    Близько 8 ранку Світлана послала свого 5-річного синочка на двір, щоб зібрав яйця в курнику. Артурчик довго не повертався, то жінка стала його шукати й гукати. Дитина не обзивалася. Матір розхвилювалася, адже того дня

    Подробнее ...
загрузка...

Свіжі анекдоти

Погода, Новости, загрузка...
загрузка...
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв sakvojag.net дозволяється за умови посилання. Для iнтернет-видань обов'язковим є гiперпосилання на sakvojag.net.
Яндекс.Метрика

Google+