A+ A A-

Характеристика

Частенько чути: "Бюрократи, бюрократи! Навколо одні бюрократи…" І сварять їх люди, і лають, хто як може. Словами всілякими обзивають. Поза очі, звичайно. Бо якщо прямо в очі, то папірця з печаткою від них до другого пришестя не дочекаєшся. "А без того папірця, ти - справжнісінька вівця". Знають це бюрократи і стрижуть із тієї вівці і "шерсть", і "капусту".

 

Раніше теж були бюрократи. Раніше - це… тобто завжди. Були, але, мабуть, не такі, як зараз. Якось заходжу до приймальні відділу кадрів. А там нікого немає. Немає в кого й спитати: начальство в себе чи, може, відсутнє?.. Вимахав я, слава Богу, нівроку, лобом будь-яку високу лутку можу ненароком понівечить, а зайти до кабінету начальника не наважуюся, бо чув, що він дуже суворий чоловік. Як обпісяне дитя ради собі дати не можу.

Стою, дивлюся на двері, в які зайшов, а гвіздочки на дерматині сяють, наче зірки на синьому небі . Аж ось чую: "Тук... тук... тук". То начальник ковінькою стукає об підлогу, наближаючись до приймальної. "Небо" від'їхало в бік і на його місці з'явився кремезний чоловік. Лівою п'ятірнею (права рука, як і права нога були скалічені) провів по неслухняному, зачесаному на потилицю сивому волоссю, заворушив товстими губами під м'ясистим носом:

- Чого треба?

- В армію йду, - почав я, -  у військкоматі характеристику вимагають.

- А чого до мене? У майстра був?

-  Був...

- А у старшого майстра був?

- І в нього був...

- А в начальника цеху?

- І там був. Усі до вас посилають...

- Ох, розумники! Ох, розумники! Десяток слів написати неспроможні. Гоголя з мене роблять...

Згадавши ще якусь матір, він вмостився, крекчучи, на те місце, де зазвичай красується секретарка. Авторучка вискочила з кишені, в лівиці перевернулася золотим пером до аркуша паперу. Орденські планки почали рухатися в такт руки, ніби підглядаючи, як папір висмоктує з лискучого жала фіолетове чорнило.

- Володимире Івановичу, - кажу несміливо, - вимагають у друкованому вигляді...

Він підвів очі:

- А де ж я тобі візьму друкований вигляд? Де? Я ж не друкарка...

- А була ж у вас...

- Була, була... Багато їх тут було... У відпустці друкарка...

- Декретній? - якесь чортеня смикнуло мене отаке ляпнути.

Начальник обурився. Обличчя його почервоніло:

- Тут і без тебе є кому кепкувати над старим чоловіком...

На хвилинку замовк, щось міркуючи. Я ж відчував, що це мовчання не на мою користь. І не помилився.

- Як ти такий грамотний, то приходь завтра.

- Завтра мені у військкомат.

- Тоді сам друкуй! - куксою тицьнув у бік машинки.

Ковінька - тук-тук-тук, двері кабінету - геп. І я знову сам-на-сам із дурнуватими посмішками незчисленних "зірок". Та нічого, думаю, скажу у військкоматі, що не дали характеристику... "Е, ні! Усе одно вимагатимуть. А то, ще й відправлять по місту повістки розносити. Навіщо воно мені? Але хіба можна самому на себе характеристику писати? А чому б і ні?.. Я ж себе краще ж знаю!" І знову переді мною дурнуваті посмішки зірок. Прочиняю боязко двері кабінету і протискую голову:

- Та я ж зовсім друкувати не вмію...

- Не святі горшки ліплять, навчишся, тобі ж треба, не мені... Е! Дурне діло - не хитре.

На корпусі машинки виведено (красиво так) "Москва". А столиця, як відомо, сльозам не вірить. Кидаю аркуш паперу в пащу бісового апарату, валиком - круть, проковтнула нахаба, тільки трішечки зажувала. Як це вона робить - знаю, бо ще в школі бачив. Тоді самому хотілося спробувати, але не дозволили. А зараз, хоч-не-хоч, а мусиш. На клавіатурі знайшов літеру "Х". Натиснув. "Дзиґ". Звідкілясь вискочив крючечок і наслідив на папері маленьким хрестиком. Знахабніло гукаю в двері:

- А щоб літера великою була, куди тиснути? Чую, як ковінька застукала по підлозі й зупинилася за моєю спиною:

- Що? Наука сама не ходить? Навчу, хлопче, хоча й сам не вмію.

- Та, отож! Тут такий гармидер... Чи не можна було б літери в алфавітному порядку понаписувати? - мимрю невдоволено. - І хто таке навигадував?

- Хто? Хто?.. Звичайно, бюрократи. Щоб папірці легше плодилися, - злетіли слова з не таких уже й товстих губ Володимира Івановича, бо задоволено розтягнулися у посмішці.

За кілька хвилин я вже знав куди тиснути, щоб друкувати великими літерами, робити інтервали, ставити коми й крапки.

- А ось тут знак питання, - показує Володимир Іванович пальцем. - А ось - оклику!.. Але тобі сьогодні він не знадобиться... Ти гарно тисни на кнопки, а, то не видно буде твоєї писанини.

Ковінька - тук-тук-тук і стихла в кабінеті. Хоч і мерехтіло в очах від того гармидеру, я все ж спромігся через певний час вишикувати літери у слово ХАРАКТЕРИСТИКА. Потягнув уліво крючечок, що біля валика. "Вдзи-ик" і... новий рядок. Прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, українець, не забути б, що комсомолець. "Вдзи-ик". Новий рядок. Працює там-то й там-то, тим-то й тим-то, за період роботи зарекомендував, користується авторитетом у тих-то і тих, дана на вимогу військкомату, начальник підприємства, прізвище, ініціали. Ху-у! Дав раду проблемі...

Витягую з пащі нещодавно ненависного агрегату свій технічно творчий здобуток, не питаючи дозволу, відхиляю двері. Ось вам! А ви що думали? Не зможу?! Володимир Іванович взявся за вивчання моєї писанини. Стою, чекаю. Та скільки ж можна? Ну, не півгодини ж десяток слів читати? Нарешті. Ніби вітер яблуневе гілля піднімає, так скочили догори брови господаря кабінету:

- Ну прямо, як на Сталіна!!! На Йосипа... Віссаріоновича!!! Підітреш отут, акуратно підітреш, - тицьнув пальцем у папір, - і згодиться. Та служи добре. Мене, фронтовика, не осором. Характеристику я ж тобі гарну дав?!

Авторучка знову вискочила з кишені, перевернулася до низу і орденські планки почали підглядати, як білий папір висмоктує фіолетову суміш із золотого пера. Я простягнув руку за довгоочікуваним документом. Та зась!

- Не спіши в ліс, всі вовки твої! - Володимир Іванович дзенькнув в'язкою ключів.

Видобувши найдовшого, він встромив його в таємничий корпус сейфа і зробив у ньому кілька піруетів. Печатка пролетіла від сейфа до широко відкритих вуст мого наставника, отримала поцілунок у вигляді голосного "Хе!" і тупо гепнулася фізіономією в те місце на папері, яке щойно наситилося золотоперою каліграфією. А ви кажете: "Бюрократи, бюрократи - погані люди!"

Як бачите, не всі такі вже й погані. Є оригінали! І раніше були, і зараз, напевне, є. Ні "шерсті" їм від нас не треба, ні "капусти". 

Ігор Коваленко, м. Сміла, Черкаська обл.

Оцените материал
(1 Голосовать)
Ігор Коваленко

м. Сміла, Черкаська обл.

Друкується в газеті "Саквояж" з 2014 року.

 

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

Наверх

Архив публикаций

« Ноябрь 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30    

Надзвичайні події

  • Щоб не зґвалтували…
    Щоб не зґвалтували…

    Десь прочитав таку цікавинку. Одна жіночка панічно боялася, що її зґвалтують і щоб уникнути подібної неприємності, вдалася до хитрощів. Придбала в секс-шопі штучну вагіну і нап’ялювала її на себе кожного разу, як виходила з дому. Її прикид виглядав так:

    Подробнее ...
  • А ворота впали…
    А ворота впали…

    Щоранку бабуся з 6-річним онуком проводжали дідуся на роботу. Вже традиційно Святик (імена змінено) заліз на сусідські металеві ворота,

    Подробнее ...
загрузка...

Свіжі анекдоти

Погода, Новости, загрузка...
загрузка...
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв sakvojag.net дозволяється за умови посилання. Для iнтернет-видань обов'язковим є гiперпосилання на sakvojag.net.
Яндекс.Метрика

Google+