A+ A A-

Характеристика

Частенько чути: "Бюрократи, бюрократи! Навколо одні бюрократи…" І сварять їх люди, і лають, хто як може. Словами всілякими обзивають. Поза очі, звичайно. Бо якщо прямо в очі, то папірця з печаткою від них до другого пришестя не дочекаєшся. "А без того папірця, ти - справжнісінька вівця". Знають це бюрократи і стрижуть із тієї вівці і "шерсть", і "капусту".

 

Раніше теж були бюрократи. Раніше - це… тобто завжди. Були, але, мабуть, не такі, як зараз. Якось заходжу до приймальні відділу кадрів. А там нікого немає. Немає в кого й спитати: начальство в себе чи, може, відсутнє?.. Вимахав я, слава Богу, нівроку, лобом будь-яку високу лутку можу ненароком понівечить, а зайти до кабінету начальника не наважуюся, бо чув, що він дуже суворий чоловік. Як обпісяне дитя ради собі дати не можу.

Стою, дивлюся на двері, в які зайшов, а гвіздочки на дерматині сяють, наче зірки на синьому небі . Аж ось чую: "Тук... тук... тук". То начальник ковінькою стукає об підлогу, наближаючись до приймальної. "Небо" від'їхало в бік і на його місці з'явився кремезний чоловік. Лівою п'ятірнею (права рука, як і права нога були скалічені) провів по неслухняному, зачесаному на потилицю сивому волоссю, заворушив товстими губами під м'ясистим носом:

- Чого треба?

- В армію йду, - почав я, -  у військкоматі характеристику вимагають.

- А чого до мене? У майстра був?

-  Був...

- А у старшого майстра був?

- І в нього був...

- А в начальника цеху?

- І там був. Усі до вас посилають...

- Ох, розумники! Ох, розумники! Десяток слів написати неспроможні. Гоголя з мене роблять...

Згадавши ще якусь матір, він вмостився, крекчучи, на те місце, де зазвичай красується секретарка. Авторучка вискочила з кишені, в лівиці перевернулася золотим пером до аркуша паперу. Орденські планки почали рухатися в такт руки, ніби підглядаючи, як папір висмоктує з лискучого жала фіолетове чорнило.

- Володимире Івановичу, - кажу несміливо, - вимагають у друкованому вигляді...

Він підвів очі:

- А де ж я тобі візьму друкований вигляд? Де? Я ж не друкарка...

- А була ж у вас...

- Була, була... Багато їх тут було... У відпустці друкарка...

- Декретній? - якесь чортеня смикнуло мене отаке ляпнути.

Начальник обурився. Обличчя його почервоніло:

- Тут і без тебе є кому кепкувати над старим чоловіком...

На хвилинку замовк, щось міркуючи. Я ж відчував, що це мовчання не на мою користь. І не помилився.

- Як ти такий грамотний, то приходь завтра.

- Завтра мені у військкомат.

- Тоді сам друкуй! - куксою тицьнув у бік машинки.

Ковінька - тук-тук-тук, двері кабінету - геп. І я знову сам-на-сам із дурнуватими посмішками незчисленних "зірок". Та нічого, думаю, скажу у військкоматі, що не дали характеристику... "Е, ні! Усе одно вимагатимуть. А то, ще й відправлять по місту повістки розносити. Навіщо воно мені? Але хіба можна самому на себе характеристику писати? А чому б і ні?.. Я ж себе краще ж знаю!" І знову переді мною дурнуваті посмішки зірок. Прочиняю боязко двері кабінету і протискую голову:

- Та я ж зовсім друкувати не вмію...

- Не святі горшки ліплять, навчишся, тобі ж треба, не мені... Е! Дурне діло - не хитре.

На корпусі машинки виведено (красиво так) "Москва". А столиця, як відомо, сльозам не вірить. Кидаю аркуш паперу в пащу бісового апарату, валиком - круть, проковтнула нахаба, тільки трішечки зажувала. Як це вона робить - знаю, бо ще в школі бачив. Тоді самому хотілося спробувати, але не дозволили. А зараз, хоч-не-хоч, а мусиш. На клавіатурі знайшов літеру "Х". Натиснув. "Дзиґ". Звідкілясь вискочив крючечок і наслідив на папері маленьким хрестиком. Знахабніло гукаю в двері:

- А щоб літера великою була, куди тиснути? Чую, як ковінька застукала по підлозі й зупинилася за моєю спиною:

- Що? Наука сама не ходить? Навчу, хлопче, хоча й сам не вмію.

- Та, отож! Тут такий гармидер... Чи не можна було б літери в алфавітному порядку понаписувати? - мимрю невдоволено. - І хто таке навигадував?

- Хто? Хто?.. Звичайно, бюрократи. Щоб папірці легше плодилися, - злетіли слова з не таких уже й товстих губ Володимира Івановича, бо задоволено розтягнулися у посмішці.

За кілька хвилин я вже знав куди тиснути, щоб друкувати великими літерами, робити інтервали, ставити коми й крапки.

- А ось тут знак питання, - показує Володимир Іванович пальцем. - А ось - оклику!.. Але тобі сьогодні він не знадобиться... Ти гарно тисни на кнопки, а, то не видно буде твоєї писанини.

Ковінька - тук-тук-тук і стихла в кабінеті. Хоч і мерехтіло в очах від того гармидеру, я все ж спромігся через певний час вишикувати літери у слово ХАРАКТЕРИСТИКА. Потягнув уліво крючечок, що біля валика. "Вдзи-ик" і... новий рядок. Прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, українець, не забути б, що комсомолець. "Вдзи-ик". Новий рядок. Працює там-то й там-то, тим-то й тим-то, за період роботи зарекомендував, користується авторитетом у тих-то і тих, дана на вимогу військкомату, начальник підприємства, прізвище, ініціали. Ху-у! Дав раду проблемі...

Витягую з пащі нещодавно ненависного агрегату свій технічно творчий здобуток, не питаючи дозволу, відхиляю двері. Ось вам! А ви що думали? Не зможу?! Володимир Іванович взявся за вивчання моєї писанини. Стою, чекаю. Та скільки ж можна? Ну, не півгодини ж десяток слів читати? Нарешті. Ніби вітер яблуневе гілля піднімає, так скочили догори брови господаря кабінету:

- Ну прямо, як на Сталіна!!! На Йосипа... Віссаріоновича!!! Підітреш отут, акуратно підітреш, - тицьнув пальцем у папір, - і згодиться. Та служи добре. Мене, фронтовика, не осором. Характеристику я ж тобі гарну дав?!

Авторучка знову вискочила з кишені, перевернулася до низу і орденські планки почали підглядати, як білий папір висмоктує фіолетову суміш із золотого пера. Я простягнув руку за довгоочікуваним документом. Та зась!

- Не спіши в ліс, всі вовки твої! - Володимир Іванович дзенькнув в'язкою ключів.

Видобувши найдовшого, він встромив його в таємничий корпус сейфа і зробив у ньому кілька піруетів. Печатка пролетіла від сейфа до широко відкритих вуст мого наставника, отримала поцілунок у вигляді голосного "Хе!" і тупо гепнулася фізіономією в те місце на папері, яке щойно наситилося золотоперою каліграфією. А ви кажете: "Бюрократи, бюрократи - погані люди!"

Як бачите, не всі такі вже й погані. Є оригінали! І раніше були, і зараз, напевне, є. Ні "шерсті" їм від нас не треба, ні "капусти". 

Ігор Коваленко, м. Сміла, Черкаська обл.

Оцените материал
(1 Голосовать)
Ігор Коваленко

м. Сміла, Черкаська обл.

Друкується в газеті "Саквояж" з 2014 року.

 

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

Наверх

Архив публикаций

« Май 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31      

Надзвичайні події

  • За публікацію - до суду
    За публікацію - до суду

    Юрій з Яною (імена змінено) не мешкають разом. І, можливо б, між подружжям і не виникало конфліктів, якби не спільна донечка. А так щоразу, як Юрій відвідує доньку, у нього обов'язково виникає

    Подробнее ...
  • Пограбувала грабіжницю
    Пограбувала грабіжницю

    Вирішила донька мене відвезти до лікаря. Обрали день, зібралися, спустилися в метро. Там метушня, товкучка. Тетяна трішки відстала, а я зайшла у вагон, пробившись крізь щільний потік пасажирів,

    Подробнее ...
загрузка...

Свіжі анекдоти

Комментарии

Погода, Новости, загрузка...
загрузка...
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв sakvojag.net дозволяється за умови посилання. Для iнтернет-видань обов'язковим є гiперпосилання на sakvojag.net.
Яндекс.Метрика

Google+