A+ A A-

Назбирали на чобітки і...

1947 рік. Повоєнні роки були важкими: і голод, і вдітися та взутися не було в що. Колгоспи грошей не платили, бо теж були бідні. То ми, молодь, їхали на Донбас, думали, що там знайдемо вихід із цього скрутного становища, але і там нічого доброго не було. На Донбасі була карткова система, всі продукти ми отримували по картках,

щоправда, нам вистачало, і ми не голодували. Але зарплата була невелика (800 крб.), то ми її всю проїдали. А щоб купити щось одягтися грошей уже не вистачало.

На базарі все було дуже дорого: одна хлібина коштувала 100 карбованців, тому ми складалися удвох, і одну хлібинку, що нам давали за картками, з'їдали, а другу продавали. І вже на ці виручені гроші можна було купити щосб із одягачки.

З нами працювали дві сестри, старшу звали Поля, а меншу Дуся. Вони теж, як і ми, приторговували, бо в них була мрія - купити собі хромові чобітки. Бувало, що вони обидві хлібинки продавали, а самі їли в їдальні борщ чи суп без хліба. Гроші тримала при собі в ліфчику Поля, бо вони боялися, що їх можуть вкрасти в гуртожитку. Якось Поля мені похвалилася, що ще один місяць підторгують, і в них вистачить грошей на дві пари чобітків.

Ми ходили на роботу за 3 км від шахти пішки і завжди проходили повз базар. На краю базару завжди стояли шахраї, які видурювали у людей гроші. У них стояв столик на ньому цемочка, якою вони грали, щоб приманити людей. Один із них грав і весь час вигравав. Наша Поля захопилася цим і вирішила й собі спробувати пограти. Ми її відмовляли, але вона нас не послухала. Почала грати. Один раз виграла і другий раз виграла. Ми вже ніяк не могли її відірвати від тієї гри, тож пішли на роботу, а вона залишилася.

Довгенько її не було, а потім ми побачили і почули, що Поля йде. Голосить на весь степ, рве на собі волосся, кричить, мов навіжена: програла всі гроші. Дуся, її сестра, почувши таке, теж розплакалася, почала сварити сестру, що вона залишила її босу й голу - ні чобітків, давно омріяних, ні грошей. Гірко плакали обидві сестри. А що ті сльози?! Грошей уже не повернути…

Галина Козак, Олександрійський район, Кіровоградська обл.

Оцените материал
(1 Голосовать)
Другие материалы в этой категории: « Гостинець від "мами" "Червоні маки і сикуля" »

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

Наверх

Наши авторы

Архив публикаций

« Февраль 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28        

Надзвичайні події

  • Відтяв руки, щоб не подала заяву
    Відтяв руки, щоб не подала заяву

    Коли Марічка познайомила батьків зі своїм обранцем, їм відразу не сподобався цей хлопець. Рідні стали відмовляти доньку від шлюбу, але вона сказала, що це чоловік її мрії, і все-таки вийшла заміж за Руслана. У шлюбі молодята прожити сім років,

    Подробнее ...
  • Батько викрав власну доньку
    Батько викрав власну доньку

    Віка і Мирон познайомилися, коли він приїхав у їхнє село відвідати батьків. У Росії в чоловіка була дружина і двоє дітей, але він розлучився. Стали зустрічатися і невдовзі побралися. Чоловік чомусь узяв прізвище дружини.

    Подробнее ...
загрузка...

Свіжі анекдоти

Погода, Новости, загрузка...
загрузка...
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв sakvojag.net дозволяється за умови посилання. Для iнтернет-видань обов'язковим є гiперпосилання на sakvojag.net.
Яндекс.Метрика

Google+