A+ A A-

Назбирали на чобітки і...

1947 рік. Повоєнні роки були важкими: і голод, і вдітися та взутися не було в що. Колгоспи грошей не платили, бо теж були бідні. То ми, молодь, їхали на Донбас, думали, що там знайдемо вихід із цього скрутного становища, але і там нічого доброго не було. На Донбасі була карткова система, всі продукти ми отримували по картках,

щоправда, нам вистачало, і ми не голодували. Але зарплата була невелика (800 крб.), то ми її всю проїдали. А щоб купити щось одягтися грошей уже не вистачало.

На базарі все було дуже дорого: одна хлібина коштувала 100 карбованців, тому ми складалися удвох, і одну хлібинку, що нам давали за картками, з'їдали, а другу продавали. І вже на ці виручені гроші можна було купити щосб із одягачки.

З нами працювали дві сестри, старшу звали Поля, а меншу Дуся. Вони теж, як і ми, приторговували, бо в них була мрія - купити собі хромові чобітки. Бувало, що вони обидві хлібинки продавали, а самі їли в їдальні борщ чи суп без хліба. Гроші тримала при собі в ліфчику Поля, бо вони боялися, що їх можуть вкрасти в гуртожитку. Якось Поля мені похвалилася, що ще один місяць підторгують, і в них вистачить грошей на дві пари чобітків.

Ми ходили на роботу за 3 км від шахти пішки і завжди проходили повз базар. На краю базару завжди стояли шахраї, які видурювали у людей гроші. У них стояв столик на ньому цемочка, якою вони грали, щоб приманити людей. Один із них грав і весь час вигравав. Наша Поля захопилася цим і вирішила й собі спробувати пограти. Ми її відмовляли, але вона нас не послухала. Почала грати. Один раз виграла і другий раз виграла. Ми вже ніяк не могли її відірвати від тієї гри, тож пішли на роботу, а вона залишилася.

Довгенько її не було, а потім ми побачили і почули, що Поля йде. Голосить на весь степ, рве на собі волосся, кричить, мов навіжена: програла всі гроші. Дуся, її сестра, почувши таке, теж розплакалася, почала сварити сестру, що вона залишила її босу й голу - ні чобітків, давно омріяних, ні грошей. Гірко плакали обидві сестри. А що ті сльози?! Грошей уже не повернути…

Галина Козак, Олександрійський район, Кіровоградська обл.

Оцените материал
(1 Голосовать)
Другие материалы в этой категории: « Гостинець від "мами" "Червоні маки і сикуля" »

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

Наверх

Архив публикаций

« Май 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31      

Надзвичайні події

  • За публікацію - до суду
    За публікацію - до суду

    Юрій з Яною (імена змінено) не мешкають разом. І, можливо б, між подружжям і не виникало конфліктів, якби не спільна донечка. А так щоразу, як Юрій відвідує доньку, у нього обов'язково виникає

    Подробнее ...
  • Пограбувала грабіжницю
    Пограбувала грабіжницю

    Вирішила донька мене відвезти до лікаря. Обрали день, зібралися, спустилися в метро. Там метушня, товкучка. Тетяна трішки відстала, а я зайшла у вагон, пробившись крізь щільний потік пасажирів,

    Подробнее ...
загрузка...

Свіжі анекдоти

Комментарии

Погода, Новости, загрузка...
загрузка...
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв sakvojag.net дозволяється за умови посилання. Для iнтернет-видань обов'язковим є гiперпосилання на sakvojag.net.
Яндекс.Метрика

Google+