A+ A A-

Дякуючи Інтернету...

За допомогою сайту "Однокласники" багато вдалось дізнатись про життя своїх знайомих. З деякими не спілкувалась з тих пір, як закінчила школу. А недавно зайшла на сторінку Галі Колибіної, і тепер хочу розповісти про знайомство з нею.

Це був далекий 1965 рік. Я вчилась у сьомому класі. Зі мною за однією партою сиділа Катя Тюменець. Якось вона дивилась на підписаний конверт на адресу Галини в село Забуги, що в Лебединському районі на Сумщині,

і казала: "Ну не вмію я писать пісьма, не знаю, про що писать..." От тоді я їй і сказала: "А я вмію і люблю писати". (Ще навчаючись у шостому класі, я таємно почала писати маленькі оповідання в тоненькому зошиті за 3 копійки. А на палітурці великими буквами написала: том перший. Сховала зошит за дзеркало, але його знайшов мій брат Льонька і почав насміхатись.

- А я й не знав, що живу в одній хаті з письменницею, - з посмішкою казав він.

Після цього мені ще більше хотілось писати. І аж у 2005 році, коли вийшла на пенсію, мої оповідання почали друкувати різні газети України. А на 60-річчя моїми дітьми було випущено збірку "Життєві історії").

Ніну - сестру Галі Колибіної - після закінчення медучилища скерували на роботу в лікарню нашого села Піски. Тут вона вийшла заміж і жила на красивій вулиці Низова, навкруги якої були луки, тихоплинна річка Сейм. А в кінці вулиці - величний чистий сосновий ліс. Їх сусідкою була моя однокласниця Катя, в якої я і взяла адресу.

На той час у моїй сім'ї не було спокою. Часто були скандали матері, яка зловживала алкоголем, з моєю бабою - її свекрухою. Батько помер, коли мені було 10 років. Дома знаходитись було просто неможливо, а тому я все літо пасла гусей, корів у яру біля невеликої болотяної річечки, яка протікала в кінці мого городу. Хотілось втекти із села кудись подалі, де не знають, хто моя мати. Ось тут я і скористалася нагодою поїхати до Галі в село, яке знаходилось за 150 км від мого.

Приїхала в Лебедин після обіду, а в село Забуги автобус їздив тільки один раз на день о 6-ій годині ранку. Прийшлось ночувати на автовокзалі. В місто не виходила - боялась заблукати. Так далеко від дому була вперше. Ранком у маленькому бусику я їхала одна, і тут дізналась, що він у потрібне мені село не доїжджає, а лише до сусіднього села Калюжне. А далі треба йти полем. Йшла полем, потім спустилась у глибоку балку, де побачила багато червоних суниць, густо росли дерева з обох боків, і ніде ні душі. Вилізла з балки, пішла полем і вийшла якраз біля хати Галі.

За три дні перебування в сім'ї Колибіних я побачила, яка це дружна сім'я, який порядок у хаті і на подвір'ї. Бабуся Галі у літній кухні варила дуже смачні страви, таких я давно не їла. Мама - тьотя Таня - була привітною милою жінкою, а в старшого брата Галі - Анатолія - я просто закохалась. Але про це він не знав. Батька я бачила рідко. Особливо мене вразило, що в такому маленькому селі-хутірку, де лише одна вулиця, не було школи, а в хаті працював телевізор - рідкість на ті часи, скрізь була електрика. А в моєму великому селі (850 дворів) електрика з'явилась лише у 1972 році. А до цього користувались гасовими 7- та 10-лінійними лампами.

Через рік після закінчення школи правління колгоспу запропонувало мені навчання в сільськогосподарській бухгалтерській школі в місті Путивль або Лебедин. Не дивлячись на те, що Путивль від мого села за 35 км, я вибрала Лебедин - за 150 км, щоб бути подалі від хати, де життя було пеклом. Через те, що транспортне сполучення в Забуги було проблемним, то за час навчання і була в Галі лише двічі.

У колгоспній бухгалтерії я працювала недовго. Життя було таким нестерпним, що я - 17-літня дівчина - відважилась піти до голови колгоспу і розповісти про свої сімейні проблеми. Просила його відпустити мене з села, на що він дав згоду. Так я восени 1967 року опинилась у Підмосков'ї у великому промисловому місті Подольськ у двоюрідної сестри, яку бачила в дитинстві. Тоді ще не знала, які поневіряння чекали на мене в чужому краї, навіть не здогадувалась, що існує лімітна прописка, без якої в Московській області не знайти роботи, а працювати можна було тільки після 18-ти років.

Але щоб не повертатись додому, я нелегально працювала на різних тимчасових роботах: вантажила капусту, підмітала дороги, носила пошту там, де ніхто не хотів працювати. Була два місяці ученицею кухаря в кафе на станції Подольськ, де платили 35 крб. на місяць. Жила на квартирі з однією 50-річною жінкою, у якої був свій диван, а в мене, крім простирадла, - нічого. Кімната наша була теплою, спала я на підлозі без подушки, на старому пальті, яке мені кинула хазяйка. І скажу вам - сон був міцним і солодким.

До новорічних свят я вислала поздоровлення в Забуги і вже до Різдва отримала від Галиної мами посилочку, в якій були сало, цукерки і лист з проханням: якщо є така можливість, купити красиву хустку і валянки, а гроші відразу повернуть, як отримають посилку. Дивилась я на ту посилочку розчулено: чужі люди прислали, добре слово написали, а рідна мати за все життя жодного разу не обняла, не приголубила, не спитала, як я живу, де сплю, що їм, що одягаю. А зима тоді була лютою, за 48 крб. купила осіннє пальто і повстяні черевики за 4 крб. - в цьому і проходила зиму. Замерзала дуже, але жодного разу не захворіла.

Зрозуміло, що за 35 крб., з яких 10 крб. треба було віддати за квартиру, я не могла купити хустку і валянки. А так хотілось зробити добро хорошим людям!

І от тепер, дякуючи Інтернету, через 48 років я багато дізналась про життя сім'ї Колибіних, які давно живуть у Києві. На жаль, Анатолій пішов із життя в 43 роки. Він, бабуся і батьки поховані в Борисполі.

А село, як і багато сіл України, заросло бур'янами. Час від часу Галя буває в селі, приходить до рідної хати.

Перед воротами стою, дивлюсь на рідну хату,

Тут ми колись жили, немов в раю -

Мій брат, бабуся, мама й тато.

Хатинко, рідна, дорога,

тебе батьки ліпили,

Багата нами ти була,

а ми тебе лишили…

Та ти не знаєш,

як болить в нас серце за тобою,

Хоч в вікна глянуть - так кортить!

Й тебе умить сльозою...

Катерина Григорак, м. Івано-Франківськ

Последнее изменение Вторник, 09 Февраль 2016 20:13
Оцените материал
(3 голосов)
Катерина Григорак

м. Івано-Франківськ

Я, Катерина Іванівна Григорак (дівоче прізвище Банна) народилась 20 листопада 1950 року у селі Піски Буринського району Сумської області. Батько був начальником пожежної охорони, мати працювала багато років у магазині («Сільмаг»). Доглядала мене і мого старшого брата Олексія наша баба Мотря, яка не любила свою невістку (нашу матір), а тому часто виникали сімейні скандали. Коли мені минуло 10 років – помер батько. Відтоді життя стало нестерпним, бо мати заливала своє горе горілкою. І моєю мрією було – виїхати скоріше і якомога далеко від свого рідного села, яке я дуже любила.

Після закінчення школи, у 1966-67 рр. вчилась у сільськогосподарській бухгалтерській школі в місті Лебедині, про яке згадую у своїй збірці «Життєві історії».

Відпрацювати витрачені колгоспом гроші на моє навчання мені не прийшлось. У ті часи було важко виїхати із колгоспу, і я про це знала. Але відважилась піти до голови колгоспу і все розповісти про своє життя. Потім багато років була вдячна йому за розуміння. Це був М.Т.Циганенко.

Так я у свої неповні 17 років попала у велике підмосковне місто Подольськ, де на деякий час зупинилась у своєї двоюрідної сестри, яку не бачила багато років.

Тоді ще не знала, які поневіряння чекали на мене в чужому краї. Навіть не здогадувалась, що існує лімітна прописка, без якої в Московській області не знайти роботи, та й на роботу брали тільки після 18 років. І щоб не повертатись у село, нелегально працювала на різних тимчасових роботах: вантажила капусту, підмітала дорогу, носила пошту там, де ніхто не хотів працювати.

У 18 років по ліміту всіма правдами і неправдами влаштувалась на машинобудівний завод ім. С.Орджонікідзе. На лімітні спеціальності я не пройшла комісію по зору, а тому начальник цеху запропонував мені малооплачувану посаду архіваріуса
(60 крб.), з умовою, що я буду культоргом і бібліотекарем цеху. І з цим навантаженням я добре впоралась. Організувала художню самодіяльність, з якою інколи виїжджали в інші райони, і навіть моя фотографія з’явилася в районній газеті.

Минуло 2 роки, ліміт мав би продовжитись, але цього не дозволяла моя нелімітна посада.

Далі (по вербовці) працювала 2 роки рахівником господарської частини у штабі військової частини, де й зустріла свого чоловіка – родом із Гуцульщини. З ним прожила 30 років, і виявилось, що не знала, з ким жила, а тому у 2003 році – розлучились.

У 1972 р. народилась дочка Оксаночка, а ще через рік нас відправили в Німеччину, де ми пробули 6 років.

У 1979 р. повернулись до Подольська, але в іншу військову частину. Працювали й далі з чоловіком в одній частині. А згодом я перевелась у Центральний архів Міністерства Оборони, який знаходився недалеко від мого дому.

У 1985 р. чоловіка перевели служити в Івано-Франківськ. Дочка з відзнакою закінчила університет, працювала у школі, в якій працювала і я діловодом-секретарем до 2005 р. – до пенсії (20 років). Маю хорошого зятя (в минулому – учасник бойових дій в Афганістані) – працює вчителем інформатики. Маю двох онуків: старший вчиться в університеті, молодший у 8 класі. Дочка тепер працює у видавництві дизайнером. Мій чоловік одружився – живе у рідному селі.

Свій пенсійний вік вважаю найкращим періодом свого життя: маю спокій, аналізую прожите життя, от тільки доброго здоров’я не маю, бо багато його пішло на сімейні негаразди.

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

Наверх
 

Наши авторы

Архив публикаций

« Май 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31        

Надзвичайні події

  • Побили за рідну мову
    Побили за рідну мову

    Анна - дружина кіборга Андрія Ширкова, який загинув торік під час бою на Світлодарській дузі. Сам чоловік був родом з Донеччини і все життя розмовляв російською мовою, але півтора року тому всією родиною перейшли на українську. Діти дуже гордяться своїм татусем.
    Ось і того дня Анна завела доньку у музичну школу, а з молодшим сином зайшла на ринок, щоб придбати стрічок для плетіння браслетів. Жінка попросила дати кілька червоних і чорних стрічок, а продавчиня почала

    Подробнее ...
  • Народила в... туалеті
    Народила в... туалеті

    Дідусь Іван помітив, що його квартирантка Люда довго не повертається з надвірного туалету, тому вирішив вийти на двір і дізнатися, що трапилося. Побачив молодичку біля туалету, а всередині щось харчало. Метнувся туди, а там… немовля.

    Подробнее ...
загрузка...

Свіжі анекдоти

Погода, Новости, загрузка...
загрузка...
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв sakvojag.net дозволяється за умови посилання. Для iнтернет-видань обов'язковим є гiперпосилання на sakvojag.net.
Яндекс.Метрика

Google+