Невдячний прийомний син

треба бігати на роботу, варити-прати вдома. А тому дзвонила до сусідів, які запрошували і маленького Ваню, і дядька з тіткою.

Їм утрьох добре жилося. Бабуся-пенсіонерка весь час була вдома, клопоталася по господарству, бавилася з Ванею, придумувала якісь смачні страви, які залюбки вминав за обидві щоки малий, та чекала дідуся з роботи. Коли той ще далеко показувався на дорозі, Ваня біг назустріч, бо знав, що у дідуся завжди було щось припасено "від зайця".

Не помічали, як у мирі і злагоді минали роки. Ось Ваня вже пішов до школи. Тепер дідусь і бабуся чекали його повернення після уроків, потім разом обідали. Малий школярик звеселяв стариків веселими розповідями про шкільне життя. І хоч вчився Ваня добре, Микола й Галина не забували побувати у школі, поцікавиться успішністю, поведінкою свого синочка.

Старі завжди старались, щоб Ваня був не зобиджений. Одягали його, мабуть, краще ровесників. Окрім бутербродів, що клала бабуся, малий купував у шкільній їдальні все, що заманеться. А як підходили новорічні свята, то кращий карнавальний костюм завжди був у Вані. Стара Галина була майстром у цій справі. А які були новорічні подарунки під ялинкою від Діда Мороза! То старався дідусь Микола догодити.

Коли Ваня вже навчався у старших класах, у їх сім'ю прийшло лихо. Якось пізно вночі стало зле старому Миколі. Дочекалися на "швидку допомогу", але діагноз фельдшера був невтішним. Хворого забрали до лікарні. Всього кілька днів побув він там і після інфаркту не стало старого. Незадовго перед цим, ніби відчуваючи свою смерть, Микола бесідував з дружиною, прохав, щоб вона виховала Ваню добре, не забувала його в житті.

Важко переживали горе, особливо стара Галина, бо всі господарські справи тепер лягли на її плечі. Мало-по-малу стала вона привчати до сільської роботи і Ваню. Та стала помічати, що синок, якого донедавна не примушували щось робити, всіляко намагався уникнути роботи, а якщо брався, то робив усе неохоче.

І ось настав час іти Вані в армію. Незважаючи на певні труднощі (стара Галина була на пенсії), влаштувала вечірку. Прийшли друзі, колишні однокласники Івана, сусіди. Все було не гірше, ніж у людей.

Листи від солдата були нечастими і скупими на зміст. Та стара Галина була рада і таким, читала-перечитувала їх десятки разів, охоче ділилася новинами від солдата із сусідами. Час лине швидко. Наче ще вчора проводжали Івана в армію, а вже й підійшов кінець служби.

Того дня бравий єфрейтор пізнього вечора постукав у шибку до баби Галини. Стара спочатку злякалася, а потім зраділа. Згодом відбулася відверта розмова з Іваном. Баба сказала, що вона б хотіла, щоб він залишився в селі, разом житимуть, буде рада невістці, їхнім дітям.

- Скільки мені тут жити залишилося! А все, що ми нажили, залишиться вам - і будинок ще міцний та й город у нас гарний, - переконувала стара.

Вона не квапила Івана з відповіддю, бачила, що він вагається. Та через деякий час він вичавив із себе:

- Ні, в селі я не залишусь, поїду до матері у місто.

Ця відмова дуже образила стару, та вона не подала виду, тільки сказала Іванові, що хай вибирає, де йому краще.

Іван навідувався з міста у гості до старої Галини, допомагав по господарству. Та ці відвідини ставали все рідшими, бо хлопець зустрів дівчину, покохав, згодом вони побралися Стара завжди чекала в гості Івана, його гостини були святом для неї. Обзавівшись сім'єю, прийомний син став частіше приїжджати в село. І не скільки допомогти, скільки взяти продукти.

Жінка віддавала останнє, стараючись догодити Івану. Бувало, заріжуть сусіди порося, пригостять сусідку м'ясом, дадуть і шмат сала. А вона сама не з'їсть. М'ясо пережарить і закриє у банки, сало посолить: "Хай "городяни" покуштують, скільки мені самій треба, а у них сім'я…"

Та недовго тривало сімейне щастя у Івана. Він працював на будівництві, став заглядати у чарку і пішло-поїхало. Почалися сварки у родині! Одного разу Іванова дружина, взявши з собою дітей, переїхала до своїх батьків. А через кілька місяців вийшла заміж за свою першу любов.

Іван залишився, як кажуть, біля розбитого корита, став ще більше пити, а тому про поїздки до села і мови не було. Та й у ті останні відвідини він застав стару в ліжку, вона злягла не на жарт.

Добре, коли поруч добрі сусіди. Адже недарма кажуть в народі, що хороший сусід рідніше рідного брата. Так склалося і у Галини. Не забували її сусіди. Навіть і померла вона, вважай, на руках сусідки Євдокії.

По-людськи поховали, пом'янули Галину. Сусіди телеграмою сповістили прийомному сину Івану про смерть Галини. Та він так і не приїхав.

Василь Прохорович, смт Куйбишеве, Запорізька обл.