A+ A A-

Пізнє каяття

Олег навчався в медінституті на хірургічному відділенні, готувався до захисту диплому, і йому було не до зустрічей. Але цього не хотіла розуміти Ольга, яка вчилася в тому ж інституті. І тому не один раз між ними виникали суперечки.

Дівчина вважала: якщо любиш - завжди знайдеш час для побачень. У вихідний призначила йому зустріч, щоб обговорити цю тему і плани на майбутнє, адже Олег - випускник, а вона тільки на четвертому курсі.

Надворі буяла весна, потопали сади у білому цвіті, біля річки співали солов'ї. Серце дівчини наповнювалося радістю від очікуваної зустрічі з коханим. Вже й сонце сховалося за обрій, а Олег чомусь не поспішав на побачення. Минали хвилини, які здавалися їй вічністю, минула й година, а він так і не з'явився. Настрій дівчини зіпсувався, відразу вся навколишня краса стала немилою. Рясні сльози образи покотилися з її очей.

“Він не любить мене. Якби він знав, як я чекала на цю зустріч: хотіла повідати йому про свої мрії, про майбутнє життя в парі з ним, а, виявляється, я йому не потрібна. Ну що ж, якщо це так, то і він мені не потрібний…” - плачучи, думала Ольга.

У гуртожиток повертатися не хотілось, і вона йшла неквапною ходою з великим тягарем у душі. А назустріч простував високий красивий юнак (назвемо його Андрій). Побачивши сльози на привабливому личку дівчини, зупинився і спитав: "Що у вас сталося? Чи не міг би я вам допомогти?"

Ользі хотілося розради, хотілося виплакатись на чиємусь плечі, і ось така нагода трапилася. Розповіла Андрію, що коханий хлопець її більше не любить, а тому біль і образа огортають її душу і серце. Але в цей же вечір "страсті" розвіялися,

і ніби знову з-за обрію усміхнулося сонечко. Вони милувалися зірками на небі, розповідали один одному про себе і так говорили до світанку.

А вранці біля входу в інститут на Ольгу чекав Олег. Хотів пояснити, чому він не зміг прийти, але дівчина не стала його слухати, лише сказала: "Тепер це для мене вже неважливо, я тебе більше не буду запрошувати на побачення. Залиш мене у спокої. Хай тобі щастить у житті", - і пішла від нього, даючи зрозуміти, що їхні стосунки закінчились назавжди. Ще не один раз підходив Олег до неї, щоб з'ясувати, що сталося, але вона категорично відмовлялася з ним про це говорити.

Олег же не зміг прийти на побачення з поважної причини, бо саме в той час повинен був зустріти на вокзалі свою маму, яка привезла синові харчі з села (у ті часи мобільних телефонів не було, аби сповістити про зміни в планах - це був 1965 рік).

Через деякий час до Олега дійшла новина, що Ольга збирається виходити заміж. Не повірив він у це - подумав, що вона навмисно сама поширила чутки, аби помститися. Але він помилявся: Ольга дійсно вийшла заміж за Андрія, про існування якого Олег навіть не знав. Дивувався: чому так спішно; а ще більше здивувався, коли через рік приїхав у відпустку і від свого друга дізнався, що Ольга народила сина.

Олег після закінчення медінституту був направлений на роботу на Північ - за Полярне коло. Згодом одружився з дівчиною зі свого села, народилися діти.

Спливло багато років.

Афганістан - 1985 рік. На операційному столі непритомний важко поранений солдат. Олег подивився на бліде обличчя юнака, і воно здалося йому знайомим. Ще раз заглянув у наспіх заведену медичну картку: прізвище незнайоме, от тільки звати солдата так, як і його - Олег.

“Та хіба мало на світі тезок?!” - думав хірург. “Але когось він мені нагадує”, - невтомна думка свердлила мозок лікаря і не давала спокою.

Після операції Олег не раз підходив до ліжка свого пацієнта, вдивлявся в його обличчя, відкривав повіки, і стан хворого йому не подобався. Вночі солдат помер.

Лікар поцікавився, чи не було в його одязі ще чогось, окрім гільзи (в бойових умовах гільза заміняла документи. В неї клали дані: прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, група крові, код частини - на випадок, якщо солдат буде поранений і його з поля бою заберуть у госпіталь).

Олегу принесли листа, якого, мабуть, солдат отримав перед боєм. Розгорнув його, і звідти на коліна йому упала фотографія вродливої жінки. Підняв, глянув - і перед очима затуманилось. На нього дивилась усміхнена Ольга.

- Не може бути! Ні-ні-ні, це неправда! - хотілося крикнути.

Серце не хотіло вірити, а розум підказував: "Це її син, як я відразу не зрозумів, адже він так на неї схожий…"

Обхопив голову руками і застогнав.

Трохи отямившись, став читати листа матері до сина; листа, який зігрівав серце її рідної дитини в чужій далекій, непривітній, незрозумілій країні, де йшла війна - гинули молоді хлопці, що тільки зіп'ялися на ноги. Їм би жити та жити, народжувати дітей, любити, а вони невідомо за що віддають свої життя.

Сльози заважали, але Олег мусив дочитати листа Ольги: "…Давно від тебе не було листа, а мені сняться тривожні сни, і моє серце болить, не знаходить спокою. А недавно наснилось, що я була на твоєму весіллі, але чомусь ти був без нареченої. Таня і батько заспокоюють мене: кажуть, все буде добре, скоро наш син повернеться, і, можливо, буде весілля…"

Олег сховав листа і думав, що робити далі: можливо, поїхати на похорон і розповісти Ользі про все, що тут сталося. Але що він може їй сказати, чим втішити, коли навіть не зміг врятувати її дитини - сидів із сумними думами хірург, а в його спогадах бачились ті далекі роки: знайомство з Ольгою, спішне, дивне її заміжжя. А більше він про неї нічого не знав, бо долі розкидали їх по різних світах.

Минув ще один рік.

Місто юності, мрій, де пройшли студентські роки, зустріло Олега сонячною погодою. Стояла золота осінь. Шурхотіло під ногами опале жовте листя. Ось і парк, і набережна річки - колишнє місце побачень Олега і Ольги. Тепер воно виглядало інакше - минуло двадцять років. Олег чекав на Ольгу, хвилювався і думав: "А чи потрібна ця зустріч? Що я їй скажу?" До нього підійшла висока сива жінка в чорному одязі, в ній він не відразу впізнав Ольгу - велике горе знищило її вроду. Привіталась. Розмова не клеїлась - відчувалося напруження. Тільки-но він згадав про сина, як її очі наповнилися слізьми. І щоб не ятрити її незагоєну рану, Олег вирішив не признаватися, що це він в Афганістані робив операцію її синові і читав її листа.

- Я розумію, Олю, що тобі важко говорити про сина, але прошу сказати мені: ти назвала його Олегом в пам'ять про мене? - запитав Олег.

- Так! - чомусь зі страхом відповіла вона.

Якийсь час заклопотано мовчала, ніби щось обмірковувала - звідки він знає, що сина звали Олегом. І не вистачило в неї сили зізнатися, що її син - то є і його син. Про це знали тільки вона та її мама.

Попрощавшись, пішла Ольга і далі понесла тягар своєї сімейної таємниці. Це була їхня остання зустріч.

А в 2005 році, коли Олег приїхав до брата в село, в свою батьківську домівку, на нього там чекав лист від Ольги.

"Я знаю, що дуже завинила перед тобою, не сказавши, що Олег - це і твій син. Колись, познайомившись з Андрієм, я не знала, що вагітна. А коли дізналася - було вже пізно, ти був далеко - на краю землі. Син був дуже схожий на мене, і мій чоловік любив його. Після смерті Олега його здоров'я дуже похитнулось. Тепер я одна, і ця таємниця стає для мене все більш непосильною ношею. Знаю, що не заслуговую на прощення, але ти повинен був дізнатися про це. Я дуже каюсь…" - писала Ольга.

Після такої звістки Олег, якому йшов уже 64-й рік, не став більше шукати зустрічі з Ольгою, не хотів бачити її. Зневага і злість на цю жінку переповнювали його серце, а душа волала - не знаходила спокою.

Один раз на рік Олег тепер приходить на могилу сина, кладе квіти, вдивляється в портрет, ніби шукає в рисах обличчя схожість із собою, і довго стоїть - роздумує над примхами долі.

Катерина Григорак, м. Івано-Франківськ

Оцените материал
(21 голосов)
Катерина Григорак

м. Івано-Франківськ

Я, Катерина Іванівна Григорак (дівоче прізвище Банна) народилась 20 листопада 1950 року у селі Піски Буринського району Сумської області. Батько був начальником пожежної охорони, мати працювала багато років у магазині («Сільмаг»). Доглядала мене і мого старшого брата Олексія наша баба Мотря, яка не любила свою невістку (нашу матір), а тому часто виникали сімейні скандали. Коли мені минуло 10 років – помер батько. Відтоді життя стало нестерпним, бо мати заливала своє горе горілкою. І моєю мрією було – виїхати скоріше і якомога далеко від свого рідного села, яке я дуже любила.

Після закінчення школи, у 1966-67 рр. вчилась у сільськогосподарській бухгалтерській школі в місті Лебедині, про яке згадую у своїй збірці «Життєві історії».

Відпрацювати витрачені колгоспом гроші на моє навчання мені не прийшлось. У ті часи було важко виїхати із колгоспу, і я про це знала. Але відважилась піти до голови колгоспу і все розповісти про своє життя. Потім багато років була вдячна йому за розуміння. Це був М.Т.Циганенко.

Так я у свої неповні 17 років попала у велике підмосковне місто Подольськ, де на деякий час зупинилась у своєї двоюрідної сестри, яку не бачила багато років.

Тоді ще не знала, які поневіряння чекали на мене в чужому краї. Навіть не здогадувалась, що існує лімітна прописка, без якої в Московській області не знайти роботи, та й на роботу брали тільки після 18 років. І щоб не повертатись у село, нелегально працювала на різних тимчасових роботах: вантажила капусту, підмітала дорогу, носила пошту там, де ніхто не хотів працювати.

У 18 років по ліміту всіма правдами і неправдами влаштувалась на машинобудівний завод ім. С.Орджонікідзе. На лімітні спеціальності я не пройшла комісію по зору, а тому начальник цеху запропонував мені малооплачувану посаду архіваріуса
(60 крб.), з умовою, що я буду культоргом і бібліотекарем цеху. І з цим навантаженням я добре впоралась. Організувала художню самодіяльність, з якою інколи виїжджали в інші райони, і навіть моя фотографія з’явилася в районній газеті.

Минуло 2 роки, ліміт мав би продовжитись, але цього не дозволяла моя нелімітна посада.

Далі (по вербовці) працювала 2 роки рахівником господарської частини у штабі військової частини, де й зустріла свого чоловіка – родом із Гуцульщини. З ним прожила 30 років, і виявилось, що не знала, з ким жила, а тому у 2003 році – розлучились.

У 1972 р. народилась дочка Оксаночка, а ще через рік нас відправили в Німеччину, де ми пробули 6 років.

У 1979 р. повернулись до Подольська, але в іншу військову частину. Працювали й далі з чоловіком в одній частині. А згодом я перевелась у Центральний архів Міністерства Оборони, який знаходився недалеко від мого дому.

У 1985 р. чоловіка перевели служити в Івано-Франківськ. Дочка з відзнакою закінчила університет, працювала у школі, в якій працювала і я діловодом-секретарем до 2005 р. – до пенсії (20 років). Маю хорошого зятя (в минулому – учасник бойових дій в Афганістані) – працює вчителем інформатики. Маю двох онуків: старший вчиться в університеті, молодший у 8 класі. Дочка тепер працює у видавництві дизайнером. Мій чоловік одружився – живе у рідному селі.

Свій пенсійний вік вважаю найкращим періодом свого життя: маю спокій, аналізую прожите життя, от тільки доброго здоров’я не маю, бо багато його пішло на сімейні негаразди.

Другие материалы в этой категории: « Льоша знайшов маму У монастир повело… кохання »

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

Наверх
 

Архив публикаций

« Июль 2014 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31      

Новини Кіровоградщини

  • Рятувальник із Новоукраїнки прихистив родину біженців із Краматорська
    Рятувальник із Новоукраїнки прихистив родину біженців із Краматорська

    Главі родини з Карматорська через цукровий діабет узимку видалили палець на нозі, а навесні в їхнє місто прийшли терористи. Почалися бої, артобстріли, доводилися повзком вибиратися з місць, де стріляли. Після так званого референдуму чоловіка взагалі було зараховано до лав «фашистів». Саме тому разом із дружиною та онучкою вимушені були залишити рідне місто.

    Подробнее ...
  • Жінка принесла в зону цукерки з гривнями
    Жінка принесла в зону цукерки з гривнями

    Збираючись на короткострокове побачення з чоловіком у Кіровоградську виправну колонію №6, жіночка вирішила побалувати ув’язненого цукерками з сюрпризом, а саме приховала в обгортки шоколадних цукерок купюри: одну номіналом 100 гривень та дві - по 500 гривень.

    Подробнее ...
Loading...
загрузка...

Свіжі анекдоти

UKR.NET

Последние новости спорта на UKR.NET. Билеты в кино онлайн на KINOafisha.ua. Новостное видео на PLAY.ukr.net Продажа авто на авторынке avtosale.ua в Украине.

Погода, Новости, загрузка...
загрузка...

Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв sakvojag.net дозволяється за умови посилання. Для iнтернет-видань обов'язковим є гiперпосилання на sakvojag.net.
Яндекс.Метрика