A+ A A-

Не принесло золото щастя

Цю історію простого сільського чоловіка, який надіявся на чудодійну силу золота, мені повідав його онук Олексій, з яким я познайомилася в обласному кардіоцентрі. Петро Якович родом з 1891 року. Його маленька батьківщина - Харківська губернія. Коли йому виповнилося 20 років, він пішов служити до царської армії. Хлопець жив у великій, дружній сім'ї, де, крім нього, було ще семеро братів і одна сестра. Всі вони закінчили по три класи церковно-приходської школи. Тож, коли військова комісія перевірила Петра на грамотність, то його відразу ж "оприділили" (як він говорив) денщиком до офіцера. 

 

Служилося йому добре. Він поважав офіцера, бо той ставився до нього, як до рідного брата, говорив на нього не інакше, як земляк, бо сам був з України. Ще й гроші отримував за службу, яких зібралося вже чимало. Прослужив парубок в армії п'ять років, але жодного разу не був у відпустці.
В останній рік служби Петро придбав невеликі подарунки всім членам родини: мамі і сестрі по гарній квітчастій хустці, а батькові і братам - по сорочці. Радо зустріла його сім'я. А він гордився, бо привіз додому велосипед. Як він говорив пізніше дітям: велосипед на той час був диковинкою, що прирівнювався по нинішніх мірках до автомобіля.
Відразу ж почав будувати собі хату. В нього були невеликі запаси золота зі служби, на які він придбав собі коня, реманент і почав хазяйнувати. Про походження золота так ніхто і не взнав до його смерті. А залишки золота служивий закопав, та в такому місці, що лише він один знав.
Всім серцем потягнувся Петро до сусідської доньки. Почали зустрічатися. Зустрічалися під старою вербою над ставком, в хату до себе не вів, але мав надію, що вона зайде в його оселю господинею. Та одна зустріч перевернула всі його мрії. Якось, їдучи на велосипеді, замріявшись, не побачив дівчину, яка несла воду на коромислі. Він збив її і за мить обоє лежали в пилюці і воді посеред вулиці. Очі дівчини так запали йому в душу, що про сусідку він одразу ж забув. Постраждалій у ДТП він також припав до вподоби. З того дня Оксана старалася попадатись йому на очі, завжди переходячи дорогу з повними відрами води.
Посміхнулася доля до Петра: одружився-таки він із Оксаною. Пішли дітки. Тішився чоловік своїм щасливим життям. Великим господарем був сам і дітей змалечку привчав до роботи. Він першим у селі відчув, що в країні будуть зміни. Не слухаючи нікого, почав спродувати господарство. Залишився в нього лише невеликий наділ землі і кінь. Коли почалася колективізація, то він першим вступив у колгосп. А на виручені гроші за продане господарство він придбав золото і закопав поряд із попереднім.
Так і жила його сім'я, але прийшла біда: почалася Друга Світова війна. Петрові було 50 років. Але, не дивлячись на свій поважний вік, він пішов добровольцем на фронт. Щасливим виявився чоловік: за всю війну його ні разу не поранило. А пройшов війну до самого лігва ворога - до Берліна. Повернувся чоловік додому, привізши всім членам родини подарунки, мріючи про зустріч із ними.
Але на нього чекало велике розчарування: село, де він жив, майже все було стерто з лиця землі.  Жоден будинок не вцілів, лиш де-не-де стирчали димарі. Прийшов до того місця, де стояв його будинок, поклонився землі, сів на вцілілу лавку і заплакав. А повернувся він знову з золотом (можемо лише уявити його походження). Закопав золото під столітнім деревом і пішов у світ шукати родину. Через рік поневірянь таки знайшов своїх рідних на Уралі живими і неушкодженими. А не поверталися вони додому, бо почули лиху звістку, що Петро загинув. 

Повернулися разом у рідне село, хоча устаткувалися вже на Уралі, але батькове слово було законом. Наказав повернутись, ось і повернулись. Приїхали, а Петро і не впізнав село. Вже повернулися односельці, будинки збудували, весілля почали відзначати. Петро з синами на першу пору вирили землянку. Тулились в ній, як могли. А потім почали зводити будинок. Пішов якось Петро до старого дерева, хотів викопати золото, та так і не знайшов його. Але, не дивлячись на це, збудував найкращий дім на все село. А пізніше ще й синам, які одружилися, гуртом збудували будинки.
Вже перед смертю зізнався рідним про золото, на яке мав надію розбагатіти. Ховав його, думаючи, що воно принесе щастя його рідним, та, бач, не принесло. Але і без нього він прожив тяжке, але щасливе життя.

Оцените материал
(1 Голосовать)
Олена Ворона

м. Бобринець, Кіровоградська обл.

Я, Олена Миколаївна Ворона, народилася в селі Шляховому, що на Бобринеччині Кіровоградської області. Дівоче прізвище Корінецька. Це були далекі 50-ті роки минулого століття. У сім років пішла до школи. Спочатку навчалася в Шляхівській початковій школі, потім у Бобринецькій восьмирічній школі №4. Закінчила школу з похвальною грамотою. Ще з дитинства мріяла стати вчителькою і, не зрадивши своїй мрії, вступила на навчання до Олександрійського педучилища. Після його закінчення продовжила навчання в Київському педагогічному інституті на факультеті логопедія. Працювала все життя в рідному місті: в спеціальний школі-інтернаті, у рідній школі №4. Останні роки перед виходом на пенсію працювала в Будинку дитячої творчості на посаді методиста. Нині на заслуженому відпочинку, але працюю соціальним працівником у відділі соціальної реабілітації при районному територіальному центрі. Робота з пенсіонерами дуже захоплює мене, і я створила ветеранський клуб «Надвечір'я" при МВО.
Писати до газет розпочала ще з 70-их років минулого століття. Спочатку це були дописи про проведення масових заходів у школах міста. Потім, спробувавши написати про життя цікавих людей, які проживають поруч, уже не змогла зупинитися. Мої життєві історії друкуються в різних газетах, як от  районна «Честь хлібороба», «Життя. Історії», «Газета для жінок», «Сімейна газета» й інші. Але найбільше реалізувала себе, як автора життєвих історій, в «Саквояжі», з яким співпрацюю з 2007 року. Випустила дві збірки життєвих історій: «Безмежне поле життя. У кожного воно своє» та «Дотик до душі».
Веду активний спосіб життя, депутат міської ради, керівник прес-групи РВО та МВО, керівник ветеранського клубу «Надвечір’я", керівник художньої самодіяльності МВО, солістка РБК, учасниця народного жіночого вокального ансамблю «Росинка» РБК .

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

Наверх

Архив публикаций

« Ноябрь 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

Надзвичайні події

  • Спалив через телефон
    Спалив через телефон

    Того дня Аліна гуляла набережною в компанії друзів, а після півночі взяла таксі і поїхала додому. О другій ночі ще виходила на зв'язок із друзями, а після того її телефон замовк. Рідні 30-річної жінки втямили, що з Аліною щось сталося

    Подробнее ...
  • Матір на няню не образилася
    Матір на няню не образилася

    Одна знайома розповіла шокуючу історію. Грибники наткнулися в лісі на жінку з двома хлопчиками-близнюками. Причому няня заклеїла 7-річному вихованцю рота скотчем і

    Подробнее ...
загрузка...

Свіжі анекдоти

  • Вбивчий аргумент
    Вбивчий аргумент

    Стою, курю перед під'їздом. Дощ збирається. Бабуся з балкона другого поверху намагається загнати додому онука років 7-8. В хід пішло

    Подробнее ...
  • Навіщо там волосся?
    Навіщо там волосся?

    Приходить співробітниця на роботу й розповідає:
    - Моя чотирирічна донечка побачила мене у ванній й поцікавилася, навіщо у мене волосинки на пісі.

    Подробнее ...
Погода, Новости, загрузка...
загрузка...
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв sakvojag.net дозволяється за умови посилання. Для iнтернет-видань обов'язковим є гiперпосилання на sakvojag.net.
Яндекс.Метрика

Google+