A+ A A-

Коні не винні

Після армії мій батько пішов працювати у лісництво робочим. Довго він там не пробув, оскільки йому запропонували бути їздовим. Тато відразу погодився, оскільки дуже любив коней. І так до кінця життя він завжди був із кіньми.

І в колгоспі, і на пасіці, і всюди діда бачили з кіньми та лошатами. Він із ними розмовляв, немов із друзями, але від бід коні його вберегти могли не завжди.
Одного разу давали солому на полі села Хартонівці тим, хто мав зароблену на цегельному заводі цього села. На той час моя сестра Марія там працювала і заробила фіру соломи. Батько взяв мого чоловіка Антона, і вони поїхали на те поле, щоб привезти солому для корови на зиму. Як приїхали на поле, то побачили, що почало хмаритися і поки накидали соломи, то почало вже блискати і гриміти. Додому не поїхали, бо подумали, що не втечуть від негоди і змокнуть, а з собою нічого не взяли, щоб накритися. Перестали працювати й трактори з комбайнами. Зупинили свої підводи й інші їздові і сіли в скирту соломи.
Враз як блиснуло і загриміло, що мій чоловік аж скотився на землю долілиць, а тато побачив, як один його кінь став дибки, заіржав, а потім упав і ще раз перевернувся, а другий кінь упав без іржання. Інших коней грім не вбив - тільки татових. Батько дуже сильно шкодував за ними. Соломи вони того дня, звісно ж, не привезли. Антон розповів мені про це наступного дня, коли прийшов відвідати в Товстенський пологовий відділ, де я два дні тому народила нашого первістка. Я плакала за тими кіньми, хоча вони й були колгоспними, але їздив на них тільки мій тато.
Батько довго тужив за кіньми, врешті йому дали нових. Та й ними він не довго тішився. Коли гнав їх із пасовиська, до них підбіг великий кінь Євгена Місуса, який зірвався з прив'язі. Велетень скочив на татового коня, і бідолашка упав на землю зі зламаним хребтом. Цілий тиждень ходив тато до того місця, але кінь так і не вижив. Я сама плакала, коли почула слова ветлікаря, що тварина приречена.
З тата тоді в колгоспі вирахували 1600 гривень за те, що не вслідив. А власник великого коня ще й насміхався. Та сміявся він недовго. Незабаром той великий кінь пробив собі ногу цвяхом, довго кровив, і його довелося здати на м'ясо.
Коня, що залишився, хлопці обміняли на кобилу в селі Устечко і віддали дідові, а молоду кобилу тато собі купив, і знову в нього стала пара коней.
Любила малеча діда Франя. Як де було їде дорогою, то діти обсідають його кругом на підводі і просять підвезти трішки далі.
Своїх коней батько нікому не давав. Сам їздив, якщо комусь щось потрібно привезти з поля, городу чи ще звідкілясь. Пас їх на пасовищі та біля пасіки, палив біля них, щоб диміло і відлякувало комарів. Лошатам тато давав цукерки, які купляв більш ніж за два кілометри у магазині біля хутора Вербова.
Коні неначе відчували раптову смерть батька. Пильно дивилися на нього і в їхніх очах блищали сльозинки. "Чогось сьогодні були сумні мої коні", - сказав мені тато. І сталося страшне, непоправне. Не стало батька, а коні-сирітки залишилися без свого керманича.
В понеділок уранці я принесла татові сніданок, але він не захотів їсти, сказав, що йому сон страшний наснився, що він боровся із водою і не зміг її здолати та й здався. Я ще хотіла сказати, щоб до обіду не розповідав про цей сон нікому, бо так кажуть люди, та його було неможливо спинити…
Після того, як тато потонув, ми забрали коней до себе у стайню. Коли привезли тіло тата з моргу, коні стрибали, іржали, били копитами, а з їхніх очей, неначе дощ, лилися сльози. А у день похорону аж до самого цвинтаря долинало іржання коней. За татом плакали і люди, і коні.
На жаль, ми не могли доглядати за конями, і їх довелося продати. До того ж у нас не було грошей, щоб поставити хрест на татовій могилі. Спочатку ми продали молоду кобилу на третє село, а згодому нас купили й стару люди з міста Копичинці. Я дуже просила покупців не різати її.
Якось улітку на хуторі Вербова я побачила тих людей, яким ми продали татову кобилу. Тварина, помітивши мене, зупинилася, подивилася на мене, потім у бік пасіки. Напевно, пригадала діда і як він врятував їй життя, коли вона заплуталася ланцями і душилася. Дід ледве устиг добігти тоді. Я не могла стримати сліз.
На згадку про тата ми залишили собі віз. Він дуже старий, ще з дерев'яними колесами. Він завжди їздив на цьому возі на своїх конях і їздив би ще багато років, якби не така раптова і несподівана смерть.

Последнее изменение Понедельник, 21 Сентябрь 2015 19:21
Оцените материал
(3 голосов)
Орися Гошовська

Заліщицький район, Тернопільська обл.

Друкується в газеті "Саквояж" з 2014 року.

 

Другие материалы в этой категории: « Гніздо в баночці Курча Яша »

1 Комментарий

  • Жанна Гошовська

    Час летить дуже швидко,вже 10 рокiв (19 лютого 2017)як помер дiдусь ФРАНЬО.Пам’ятаємо та сумуємо...

    написал Жанна Гошовська 18.02.2017 12:57 Комментировать

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

Наверх

Архив публикаций

« Август 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31      

Надзвичайні події

  • 5-річне хлоп’я втопилося в басейні
    5-річне хлоп’я втопилося в басейні

    Допоки матір була в будинку, а батько пішов на город, їхній 2-річний синочок Петрусик (імена змінено) вирішив трішки прогулятися. Перетнув вулицю і потрапив на обійстя сусідів.

    Подробнее ...
  • Велика подорож маленької дитини
    Велика подорож маленької дитини

    Близько 8 ранку Світлана послала свого 5-річного синочка на двір, щоб зібрав яйця в курнику. Артурчик довго не повертався, то жінка стала його шукати й гукати. Дитина не обзивалася. Матір розхвилювалася, адже того дня

    Подробнее ...
загрузка...

Свіжі анекдоти

Погода, Новости, загрузка...
загрузка...
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв sakvojag.net дозволяється за умови посилання. Для iнтернет-видань обов'язковим є гiперпосилання на sakvojag.net.
Яндекс.Метрика

Google+